Довбуш. Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Саме – вміє. І не криється з тим. Навпаки: весело сміючися, оповідає, як він зручно витяг зайвий таляр у гуцула. Оце останніми часами оповідав, як прийшов до нього багатий ґазда «токмитиси» за похорон батька.

      – Хоче, аби все було «йкнайліпше». Ну й я правлю з нього все якнайліпше… І вже, здається, все. Тільки дивлюся – мнеться щось мій гуцул, чогось йому ще бракує. По-мнявся, помнявся і каже:

      «Єгомостику. А йк під парасолем?»

      Я одразу, признатися, й не зрозумів. Але шибнув думкою туди, шибнув сюди – ага!.. Вже знаю! Наморщив-єм так, знаєш, чоло й говорю недбало: «Що ж… Єк під парасолем – на десятку дорожче».

      «Най буде!.. Най буде! – аж зрадів мій ґазда. – Аби лиш під парасолем».

      «Добре, – кажу. – Буде тобі й під парасолем».

      А ото, видите, на минулому похороні був дощ. Я взяв-єм парасоля з хати й так їхав-єм під парасолем. А гуцул порахував то за якусь особливу параду й не хотів бути нижчим, отже, замовив і собі. Ну, а я не дурний, кажут, уродивсі, одразу зрозумів, о що гуцулові ходит, і мав-єм десятку зверх.

      – І їхав під парасолем?

      – Аякже! У файну сонячну днину їхав-єм під розіп'ятим парасолем, усе, як сі належит. І тепер у мене такса: як під парасолем – на десятку дорожче, ха-ха-ха…

      І отець Березовський весело, заливчасто регоче. А потім затирає бистро-бистро руки (се звичка у нього).

      І от такий і сам живе добре, і, що диво, люди його поважають.

      – О, у нас єгомость фала був! Він хуч і берет, то вже за те ізробит усе, йк сі належит!

      І йдуть до нього не лише в церковній потребі, а й так, за порадою або навіть просто в гості.

      Особливо в неділю, по службі Божій. Прийдуть цілою гурмою, сядуть. Вийде до них єгомость, конче скаже щось жартівливе, веселе. Їмость винесе трохи голубців, по чарчині такій, як наперсток. Люди вип'ють, заїдять отим голубцем – і відходять чимось утішені, з чогось задоволені. А отець Березовський висміює їх, тих людей, і не почуває, видно, до них жодної любові. А от Кралевич і любить їх, і помагає їм в усяких бідах та нещастях, помагає щиро і щедро – а от не має ласки у людей, не має того «взяття», як сказав би поляк. Минають отця Кралевича люди, бокують, почувають себе ніяково.

      От і зараз. Варт помітити комусь із компанії й шепнути: «Піп, ади, сапогівський»… – щоб всяка бесіда припинилася й два десятки очей втупилися питаючи: чого тобі, мовляв, тут треба? Іди собі своєю дорогою і не мішай людям веселитися, як уміють.

      Як старші встануть на малослухняні ноги, підійдуть під благословення, перекинуться словом-двома, але то такі все слова, беззмістовні, от аби не мовчати. А в темпі тих слів чується: скоріше, скоріше проходь, куди там тобі треба… І Кралевич усе це бачить, відчуває – і йому стає боляче. «І там мене не хотять, і там від мене тікають, і тут… де ж моє місце? Де мене приймуть радо, вислухають слово моє, скажуть мені своє навзаєм?

      Серед високих я був – і викинули вони мене з-поміж себе. Попав до середніх – не хочуть СКАЧАТЬ