Довбуш. Гнат Хоткевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тисяча шістсот чотирнадцятому році се говорив. Ми не мішаємося до їх церковного обряду – то чому latini мають нашому обрядові церковному оппонуватися? Ми ж рівні їм у всьому! Ми ж маємо повну свободу становити й ухвалювати все, що нам здається за ліпше й не противиться правам коронним і канонним. А коли вони не можуть нас терпіти рівними собі – нехай покажуть нам декрети, чи булли, де було би вказано, що ми не повинні мати жодної дистинації від простих хлопів і жидів. Бо дійсно у поляків перший-ліпший корчмар є в ліпшім респекті, ніж ми, католики, в усьому їм рівні.

      – Що ж, коли ся так Богу подобало, то най і в тім воля єго свята дієсі, – тихенько, перехрестившися, говорив якийсь старенький попик, що йому ні війни, ні боротьби вже не хочеться, а просто тоскує за своїм теплим запічком.

      Але Кралевич не давався збити навіть сим віковічним аргументом.

      – Чого Бог хоче, того ми не знаємо, бо він нам своєї волі не об'являє, але у нас самих єсть розум. А якщо його не вживати, то навіщо ж ми тоді і вчилися? Тоді краще було би нічого не знати, нічого не розуміти. Тоді би ми лише сих кривд, що тепер невинно поносимо, не відчували, а й підводи не були б нам тяжкі і панщина не була б прикрою. А коли б набридла панщина й підводи, то ми як простачки-схиз-матики легко могли би знайти протекцію у Москви. І певно скоріше би її там знайшли, ніж тепер у Римі.

      Цього вже було занадто. Страх цілковитий заволодівав усіма пожондними русинами. Це вже було щось із політики, а політика – то була занадто таємна й страшна річ для гірського попівства: воно боялося політики гірше пекла.

      Шепоти переходили в шемрання, шемрання в гудіння, Кралевич не піддавався.

      – Лях знає Москву, нас він не знає. Niema Rusi, tylko Polska i Moskwa!..[15] Хотя й усім відомо єсть, що в Венеції сто літ раніше, ніж у Росії, друковано книги гражданкою; хоча всім відомо, що Петро Перший іще в тисяча сімсот першому році посилав молодих людей до Києва вчитися штуки друкарської кирилицею і гражданкою; хоча всім відомо, що канцелярія Ягайла ще писала по-нашому, а не по-поль-ськи – все одно ляхи кричать, що і письмо наше, і друк – то московські.

      Отець декан набирався поваги, надумувався, хоч не переставав очима шукати підтримки, і в найменш стосовному місці вигукував:

      – Досить… Я не можу на тоє позволити і збори за-ми-ка-ю.

      Дехто зразу підскакував і починав метушитися, мовби був придавлений нестерпучою вагою, а оце увільнився. Дехто перебільшено голосно починав говорити про погоду й кукурудзяний урожай, але більшість зоставалася прикованою до місця і, втупивши очі в промовця, слухала того, що десь звучало в глибинах душі, але ніколи не показувалося наверх.

      А Кралевич мов і не чув, що йому вже, властиво, заборонено говорити.

      – Чому ви так, отче декане, боїтеся, що я накликаю до Москви? Ні!.. Я тільки кажу, що коли Москва би давила наш обряд – це було би зрозуміло, бо ми від них відщепилися. Але коли opprimimur propter ritum catholicum a catholicis,[16] ce будить жаль незносний і направду до десперації приводить. А там, де шукаємо persecutionum medellam,[17] – знаходимо наших гнобителів СКАЧАТЬ