Із цими словами він узяв кубок, що висів при його поясі, зачерпнув води в імплувії, освіжив засмаглі губи та продовжував:
– О, у Нерона вдячне серце. Він любить тебе, позаяк ти служив Риму і проніс славу його імені на край світу, любить він і мене, бо я був його наставником у юності. Тому я знаю, що моя вода не отруєна, і, як бачиш, п'ю її спокійно. Вино в моєму домі було б менш безпечним, але цю воду, якщо тебе мучить спрага, можеш пити сміливо. Вона тече водогонами від самих Альбанських гір, і, щоб її отруїти, довелося б отруїти всі басейни в Римі. Як бачиш, у цьому світі ще можна жити без страху та насолоджуватися спокійною старістю. Я, щоправда, хворий, але болить скоріше душа, не тіло.
І це була правда. Сенека не володів тією силою духу, котрою відзначалися, приміром, Корнут або Тразея, – через те його життя було низкою поступок перед лиходійством. Він сам це відчував, усвідомлював, що послідовник принципів Зенона з Кітіона[137] має йти іншим шляхом, і страждав од цього навіть більше, ніж од страху смерті.
Але старий воїн перервав його сповнене гіркотою міркування.
– Благородний Аннею, – сказав Авл, – я знаю, як тобі віддячив імператор за турботу, котрою ти оточував його юні літа. Одначе винуватець викрадення нашого дитяти – Петроній. Скажи мені, як на нього подіяти, хто може на нього вплинути. Але ж ти теж міг би застосувати тут усе своє красномовство, на яке здатне тебе надихнути давнє твоє дружнє почуття до мене.
– Петроній і я, – відповів Сенека, – ми з двох протилежних станів. Я не знаю, як на нього подіяти, він не піддається нічиїм впливам. Можливо, що при всій своїй розбещеності він усе ж таки ліпший за тих негідників, якими нині оточує себе Нерон. Але доводити йому, що він зробив поганий вчинок, – марна трата часу: Петроній давно позбувся здатності розрізняти добро та зло. Треба довести йому, що його вчинок паскудний, тоді він устидається. При зустрічі я скажу йому: «Твій вчинок гідний вільновідпущеника». Якщо це не допоможе, ніщо не допоможе.
– І на тому спасибі, – мовив старий воєначальник.
Після того він наказав нести себе до Вініція, котрого застав за фехтуванням зі своїм наставником у цьому мистецтві. Бачачи, як спокійно молодик вправляється в спритності, коли вчинено замах на Лігію, Авл розлютився, і, ледве за вчителем опустилася завіса, гнів його вилився потоком гірких докорів та образ. Але Вініцій, довідавшись, що Лігію забрали з дому, так страшенно зблід, що Авл і на мить не міг запідозрити його в співучасті. Чоло юнака вкрилося краплями поту, кров, яка відступила було до серця, знову гарячою хвилею кинулася в обличчя, очі метали блискавки, з уст сипалися безладні запитання. Ревнощі й шаленство вирували в його грудях. Йому здавалося, що коли Лігія переступить поріг імператорського СКАЧАТЬ
137