Quo vadis. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а теплі, сонячні дні – у критих портиках, у брудних харчевнях Субури[102], на Мульвійовому мосту або біля особняків багачів, де час від часу їм викидали недоїдки зі столу рабів.

      Петронія натовп добре знав. До слуху Вініція раз у раз долітало: «Ніс est!» – «Це він!» Петронія любили за щедрість, але популярність його особливо зросла відтоді, як дізналися, що він висловився перед імператором проти смертного вироку всій фамілії, тобто всім, незважаючи на стать і вік, рабам префекта Педанія Секунда, за те, що один із них у пориві відчаю вбив цього недолюдка. Петроній, щоправда, запевняв, що його ця справа мало хвилює і що говорив він з імператором лише як приватна особа, як «арбітр елегантності», чиє естетичне почуття ображала така варварська бойня, що личила хіба що яким-небудь скіфам, але не римлянам. І все-таки народ, обурений цією різаниною, ставився відтоді до Петронія з любов'ю.

      Та йому це було байдуже. Він пам'ятав, що той же народ любив і Британніка, котрого Нерон отруїв, і Агриппіну, котру Нерон наказав убити, і Октавію, котру задушили на Пандатерії[103], попередньо розрізавши їй вени у гаряче натопленій лазні, і Рубеллія Плавта[104], котрого прогнали, і Тразею, котрому щоранку можна було очікувати смертного вироку. Любов народу можна було скоріше вважати зловісною ознакою, а скептик Петроній був забобонним. Натовп він зневажав подвійно: як аристократ і як естет. Люди, від яких смерділо смаженими бобами, закладеними за пазуху, завжди охриплі та спітнілі від гри в мору[105] на вуличних перехрестях і в перистилях, недостойні були в його очах називатися людьми.

      Отже, не відповідаючи ні на оплески, ні на поцілунки рукою, що посилалися зусібіч, він розповідав Марку про справу Педанія, насміхаючись над мінливістю вуличного наброду, котрий наступного дня після бурхливого обурення аплодував Нерону, що їхав до храму Юпітера Статора[106]. Перед книгарнею Авіруна Петроній звелів зупинитися – вийшовши з нош, він купив красивий рукопис і вручив його Вініцію.

      – Це тобі подарунок, – сказав він.

      – Дякую, – відповів Вініцій. І, поглянувши на назву, запитав: – «Сатирикон»? Щось нове. Чий твір?

      – Мій. Але я не бажаю зазнати ні долі Руфина[107], чию історію я збирався тобі розповісти, ні долі Веєнтона, – тому ніхто про це не знає, а ти нікому не обмовся.

      – Ти сказав, що не пишеш віршів, – зазначив Вініцій, зазираючи до рукопису, – а тут, як я бачу, проза густо ними всіяна.

      – Коли читатимеш, зверни увагу на бенкет Тримальхіона[108]. Що ж до віршів, то вони мені спротивилися відтоді, як Нерон почав писати епічну поему. Ти знаєш, Вітеллій, аби облегшити собі шлунок, користується паличками зі слонової кістки, засуваючи їх собі в глотку, інші застосовують пір'я фламінго, змочене в маслиновій олії або у відварі чебрецю, – я ж читаю вірші Нерона, і дія їх миттєва. Потім я можу хвалити їх – якщо не з чистою совістю, то з чистим шлунком.

      Сказавши СКАЧАТЬ