Хотин. Ю. В. Сорока

Чтение книги онлайн.

      – Біс його знає, Микито, – мовив нарешті один із пластунів, у якому неважко було впізнати запального Андрія Кульбабу. – Я не впевнений. Може, й вони, а може, й татари. Темно, як у ведмедя в… барлозі!

      – Точно, – додав Горбоніс, – здається, що наші, але я теж не впевнений. Що будемо робити?

      – Тут помислити треба, – розважливо сказав Микита.

      – І що його мислити? Їдьмо за ними до ранку, там побачимо! – Андрій, як завжди, мислив прямо.

      – То не діло, – похитав головою Микита, – до ранку далеко і невідомо, хто кого першим помітить. Дозор на найпершій могилі – і накриють мокрим рядном.

      – А що, як…. – оживився раптом Максим. – Треба їх стороною обійти, ось моя думка! Забіжимо наперед, там має бути дозор, якщо ні, легше буде утекти. Ну, як?

      Микита почухав потилицю.

      – Діло кажеш. Давай по конях!

      Скочивши на коней, козаки погнали риссю, забираючи на південь від Чорного шляху. Одразу ж заховалися серед високої тирси, яка поступово перейшла у густі кущі верболозу. Дорога побігла вниз, ховаючись у глибокій балці, що на її дні дзюркотів неширокий струмочок, раз по раз зникаючи у непролазних хащах верб, кленів і диких груш.

      Деякий час довелося витратити на водопій – стомлені довгою гонитвою коні потребували життєдайної вологи. Користуючись нагодою, набрали води й у свої баклаги. Через лічені хвилини продовжили подорож. На щастя, балка тяглася вздовж шляху на три чи чотири версти, тож швидко їхали, невидимі у чагарниках. Тут не потрібно було стерегтися бокових дозорів. Через годину минули зарості й опинилися у рівному степу. Ще деякий час їхали чвалом, а потім повернули до шляху. Біля битої дороги застигли, притиснувшись до коней.

      – Одне слово, так! – тихо сказав Микита. – Якщо татари, летіть назад до балки, потім зустрінемося. Струмок, що в балці, бачили?

      – Так.

      – Він у Бобринець впадає. Там і чекати, усе ясно?

      – Авжеж, – відповів Андрій. Максим лише хитнув головою на знак згоди.

      Через хвилину на шляху почувся невиразний рух. До них наближалися вершники передового дозору. Як і очікували, їх було з десяток. Незабаром дозорці підійшли зовсім близько.

      – Ну, з Богом, – прошепотів Микита і, піднявшись над травою, голосно запугикав:

      – Пугу, пугу, пугу!

      Від несподіванки на шляху заметушилися. Хижо клацнули курки пістолів і заспівали леза шабель. Але за мить уже долетів відзив на старовинне козацьке гасло:

      – Пугу, пугу!

      Микита з полегшенням зітхнув і продовжив установлену часом формулу:

      – Козак з лугу!

      – А з якого лугу – чи з Великого, чи з Малого? – почув у відповідь.

      – З Великого!

      – Як з Великого, то йди до кругу! Скільки вас там?

      – Троє.

      – Виїздіть на шлях!

      Торкнули коней і виїхали на шлях перед дозорцями. СКАЧАТЬ