Хотин. Ю. В. Сорока

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ присіли під стіною і затаїлись. Ішли хвилини. Незабаром зі сторони воріт почувся тупіт копит і крики. Кілька разів бахнули постріли. Це два десятки молодиків за Микитиним наказом кинулися з криками дорогою до воріт, щоби відвернути увагу. Глухо бахнула гаківниця з вежі, за нею ще одна.

      Микита рвучко піднявся на ноги і рвонув шаблю з піхов.

      – За козацьку славу! Вперед, молодці! – щосили крикнув він і першим кинувся нагору по свіжовирубаних щаблях.

      Над головою гримнув постріл, і спину несильно обпалило. Микита підняв очі й, побачивши нечітку постать, рубонув шаблею. Почувся зойк, і постать зігнулася навпіл, починаючи осідати. Микита вискочив на стіну й одразу підставив шаблю під удар – на нього летів хтось із перекошеним обличчям у гостроверхому татарському капелюсі. Микита зробив випад і, відступивши, ударив противника з-під низу. Шабля ввійшла в тіло, враз темніючи від густої крові.

      Козаки один за одним перелазили через частокіл і невдовзі на подвір'ї вже тривав запеклий шабельний бій. Дзвеніла криця, несамовито волали поранені. Якоїсь миті Микита зустрівся з Кульбабою. Той, як завжди, насолоджувався лихоманкою бою. З ніг до голови забризканий кров'ю, він на мить усміхнувся Микиті, змахнув закривавленою шаблею і побіг до великої будівлі у центрі двору. Там ще боронилися залишки залоги. За кілька хвилин усе закінчилося.

      Микита оглянувся навкруги. У ранковій імлі подекуди лежали вбиті та поранені. Декілька козаків із шаблями в руках ходили поміж них і завершували муки вмираючих. Він підійшов до воріт і, відкинувши важку колоду, яка слугувала затвором, відчинив їх. На подвір'я увірвалося кілька вершників. Зрівнявшись із наказним отаманом, вони притримали коней. Це були молоді козачата, які перед початком штурму галасували біля воріт. Микита пригадав кілька пострілів із гаківниць.

      – Ну що, всі живі, здорові? – притягнув він за повід найближчого хлопця.

      – Усі, батьку. Тільки Яцькового коня вбило. З вежі як смальнули! Кінь як заірже! Яцько на землю впав, а коневі шию перебило. Ми…

      – Та перестань торохкотіти, Яцько цілий?

      – Цілий, батьку!

      – От і добре, – Микиті відлягло від серця.

      Він уже картав себе за те, що послав молодиків під вогонь гаківниць.

      – Давай миттю до лісу. І скажи, щоб усі сюди мчали. З возами, зі всім! Давай!

      Хлопець розвернув коня і помчав до лісу, а Микита повернувся на подвір'я. Назустріч двоє козаків волочили полоненого. Непийпиво сів на грубий стовбур поваленого дерева, який лежав під стіною комори, і чекав, поки зв'язаного волоха кинули до його ніг.

      – Хто такий будеш? – запитав у того.

      – Я Йон. Йон Кондулеску, мильостивий пане, – відповів той із сильним акцентом. Голос бранця тремтів, а очі благально дивилися на запорожця. Непийпиво впізнав голос, що лунав із-за воріт.

      – Звідкіля ось це? – Микита махнув головою у напрямку мертвого татарина, який лежав неподалік.

СКАЧАТЬ