шинки, програвав із різними джиґунами подачки, одержувані часом від графа Дзустіньяні. Таке життя тривало тижнів два-три, після чого він відчув, що його загальне самопочуття, його здоров'я й голос помітно погіршуються… Він зрозумів, що неробство й розбещеність – різні речі, а до розбещеності в нього схильності не було. Позбувшись порочних пристрастей, звичайно, тільки з любові до самого себе, він усамітнився й спробував засісти за навчання, але це усамітнення здалося йому тяжким і нудним. Він відчув, що Консуело так само необхідна для його таланту, як і для щастя. Старанна й наполеглива, Консуело, для якої музика була такою ж рідною стихією, як повітря для птаха або вода для риби, любила переборювати труднощі й, немов дитина, не усвідомлювала при цьому значущості своїх досягнень; прагнучи побороти перешкоди й проникнути в тайники мистецтва з огляду на той самий інстинкт, який змушує паросток пробиватися крізь землю до світла, вона належала до тих рідкісних щасливих натур, для яких праця – насолода, щирий відпочинок, необхідний, нормальний стан, а бездіяльність – важка, болісна, просто згубна, якщо вона взагалі можлива. Але вона їм незнайома: навіть коли здається, начебто вони ледарюють, вони й тоді працюють; у них немає мріянь, а є міркування. Коли бачиш їх за справою, думаєш, що вони саме в цей час створюють щось, тоді як у дійсності вони тільки виявляють те, що вже створено ними раніше. Мабуть, ти скажеш мені, любий читачу, що не знав таких виняткових натур. На це я можу відповісти тобі, що на своєму віку зустрів тільки одну таку істоту, але ж я старший за тебе. Ах, чому я не можу сказати тобі, що мені вдалося простежити на прикладі власного бідного розуму божественну таємницю цієї розумової діяльності! Але, на жаль, друже читачу, ні ти, ні я не будемо вивчати її на нас самих.
Консуело працювала не покладаючи рук і завжди із задоволенням. Цілими годинами вільно розспівуючи або читаючи ноти, вона переборювала труднощі, які злякали б Андзолето, якби він був полишений на самого себе; ненавмисно, не думаючи ні про яке змагання, вона між вибухами дитячого сміху, серед польотів поетичної та творчої фантазії, властивої людям із народу в Іспанії та Італії, змушувала його рухатися за нею, вторити їй, розуміти її, відповідати їй. Андзолето, сам того не усвідомлюючи й не помічаючи, протягом ряду років переймався геніальністю Консуело, всотуючи її немов біля самого джерела. Але внаслідок своїх лінощів він являв собою в музиці дивне поєднання знання й неуцтва, натхнення й легкодумства, сили й незграбності, сміливості й безсилля – всього того, що при останньому його виступі занурило Порпору в цілий лабіринт думок і припущень. Старий музикант не підозрював, що всі ці скарби знання Андзолето викрав у Консуело. Пояснюється це тим, що, пробравши один раз дівчинку за дружбу з таким шалапутом, він ніколи більше не зустрічав їх разом. Консуело, прагнучи зберегти прихильність свого вчителя, намагалася не попадатися йому на очі в товаристві Андзолето, а коли вони бували разом, вона, ще здалеку помітивши
СКАЧАТЬ
