Без козиря (збірник). Петро Панч

Чтение книги онлайн.

      – Вам відомо, що нас запросив Українська Центральна Рада. Ми прийшов. Рада тепер має до Німетшина борг.

      Вона мусить платити борошно, сало, цукор, вугілля. Може, гер президент думає, що дас борг ніхт виконувати?

      Робітник знизав плечима:

      – Звідки ж шахтарям знати якісь там таємні угоди Центральної Ради? Ми її не обирали. Пльовоє дєло – сало, цукор, борошно, – ми й самі їх не бачимо!

      – Ви обирав Рада депутатів?

      – Що кому до вподоби, – відповів робітник, але схаменувся і заперечливо покрутив головою. – Спілка в політичні справи не втручається.

      – А це ніхт політична справа? – І він тицьнув йому клаптик зім'ятого паперу.

      Лук'яненко зирнув на нього одним оком. Він читав його ще вчора на паркані. Від руки було написано:

      – Перший раз бачу.

      – У вас єсть хорош робітник, – і лейтенант із списку назвав декілька прізвищ. Це були «ховалки», як Задоя, що прийшли на шахту, аби уникнути мобілізації на фронт. – Вони хочуть працювати. У вас єсть плохой робітник, – і він знову зачитав декілька прізвищ, між якими голова спілки почув і своє.

      – Для них ми іммер знаємо много лютше місце. – Лейтенант звівся з-за столу і, пристукуючи пальцями по столу, закінчив: – Терміну даваю один день до вечір. Завтра я буду командував сам, без президент! Ми прийшов давить большевіков, а не читати ваша прокламація!

      З непокритою головою Лук'яненко вийшов на вулицю і першим побачив Задою.

      Кріпильник сяяв від задоволення.

      – Чув? – кинув він ще здалеку. – Завтра стаємо на роботу! Німці народ акуратний – ледарів не люблять!

      На другий день шахта почала працювати.

      Довідавшись про загрозу німецького коменданта і про список, Гордій Байда збентежився. Тепер він щохвилини чекав, що його схоплять. «Де, скажуть, син?» І може, ще поведуть зв'язаним через селища і мордуватимуть, як більшовика.

      На другий день на порозі справді з'явилось двоє німців з рушницями.

      У Байди неприємно затрусилися ноги. Не давши навіть переступити солдатам порога, він, виправдуючись, мов на допиті, поспішно заговорив блідими губами:

      – Хіба він малий! Пробував умовляти, а тепер діти дуже слухають батьків?

      Солдати штовхнули його з дороги й ступили до хати. Один був кремезний, з похмурим, вузлуватим обличчям, з круглим великим носом. Він був набагато старший за другого, блакитноокого рожевого хлопця з вицвілим, як у пастухів, волоссям. Вони окинули допитливими поглядами вогку землянку. Ілько злякано кліпав над мискою. З недонесеної до рота дерев'яної ложки капала на стіл сіра юшка. Харита в позі приреченої до страти прикипіла до долівки СКАЧАТЬ