Володимир. Семен Скляренко

Чтение книги онлайн.

      Корчениця брата Сварга тільки здалеку здавалась такою, як була. Насправді ж до неї ззаду добудовано було тепер кілька клітей, поряд з корченицею з одного боку Микула помітив землянки, біля яких повзали голі діти, ще кілька землянок було з другого боку, а в самому лісі, сховавшись від людського ока, височів обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нібито гніздо в лісі, не один Сварг жив тут, а багато людей.

      Вони й виходили – два кузнеці виринули з чорної пітьми корчениці – старі, чорні від диму, з висхлими блідими обличчями, з дверей виглядало кілька хлопців – також худющих, блідих, із землянок вилізали й дивились жінки.

      – Бачу, пізнаєш, – говорив Сварг. – Працюємо, Микуло, що поробиш, колись кували мечі, а тепер рала, колись був сам, а нині людей на поміч кличу. Скільки тієї кузні треба переробити, а літа не ті, сам, скільки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми стоїмо, ходімо до терема, там і поговоримо.

      Проте до терема нелегко було доступитись, бо тільки Сварг відчинив ворота і зайшов на двір, до них кинулись величезні пси.

      – А згиньте, прокляті, згиньте! – заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псів, але один із них все ж устиг приловчитись, підскочив до Микули, люто клацнув зубами й одірвав шматок ногавиці.

      – Ну й пси! – говорив Сварг у сінях, куди ледь пробивалось через заґратоване віконце проміння. – Аки звірі, єй-єй, аки звірі. Та чого ж ти стоїш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.

      Вікна в теремі Сварга також були заґратовані, там був не очаг, а піч, великий стіл, а на ньому корчага з вином, хліб, усяке зілля.

      – То як же ти, брате? – запитав Сварг, коли вони сіли до столу.

      – Я? – щиро здивувався Микула. – Що мені? Яким вийшов з села, таким і повернувся.

      Сварг поставився до слів Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.

      – Так я і знав! – промовив він. – Не там була брань, де ти ходив…

      Микула здивовано подивився на брата.

      – Є й нині, – посміхнувся Сварг, – і хозари, і булгари, і печеніги, і ромеї, і сваримось ми з ними всіма, але найтяжча брань тут, у землі нашій, людина йде на людину.

      – Хто ж іде і супроти кого? – тихо запитав Микула.

      – Оці, – відповів одразу ж Сварг, – Кожема в Острі, Бразд у нашому Любечі і ще багато таких, як вони, взяли в князів і один у одного всякі пожалування: землі й ліси, озера й гони на ріках – усе в їхніх руках.

      Микула щиро здивувався, що нині Сварг став ворогом Бразда, і той одразу це помітив.

      – Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, – сказав він. – Ти думаєш, чого це Сварг нарікає на Бразда, адже є в нього терем, корчениця, на його дворі працюють смерди? Але, – із жалем крикнув Сварг, – у мене немає того, що має Бразд: земель і лісів, а без них людина ніщо!.. Корчениця, – замислився він, – о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все – золото, срібло. Проте я забув, що до корчениці треба мати ще й руду, ліс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це СКАЧАТЬ