Трохи пітьми. Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ поза словами і поза поглядами. Вітер полоще прапор, і це власне те, про що не хоче згадувати ні Алік, ні Віка – важке і неприємне, із віддухом кислятини. Теж вирішую не привертати зайвої уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само.

      Алік явно вчув мої думи, бо знічено стих і опустив погляд, а кутики посмішки прив’яли.

      – Щось вітер здіймається, – зауважує він.

      Справді, вітер з гір набрав свіжості, пахнув промоклими схилами і погнав небом дедалі густішу димку хмар. Їх напівпрозора білявість ущільнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сіру матерію, рухому й неспокійну. Мені уявилось, як високошаруваті хмарки густішають від холодної вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер кумульо-німбус, шарувато-дощовими.

      Віка лізе в намет, дістає звідти пом’яту сорочку. Розтріпує на вітрі й надіває. Небо сутеніє (зразу міняється щось у настрої), і поривчастий вітер тріпоче зеленим тентом… червоним прапором. Віка мерзлякувато потирає плечі.

      – Он іще одні. Теж у нашу компанію, – стиха каже Алік і показує, де під гору ледве повзуть троє молодих людей. Новоприбулі. Судячи з часу (якраз друга пополудні), вони приїхали з Воловця автобусом на Міжгір’я.

      – А ти як знаєш? – питаю.

      Алік напружено дивиться мені в обличчя.

      – А ти хіба не бачиш? – й відразу посміхається.

      Я знизую плечима. Віка, обійнявши себе руками, теж стежить очима за новачками. Прості собі відпочиваючі. Хлопець, дівчина й дівчина. Не бачу в них нічого суїцидального. Скажу, напевне, що до цього вони були незнайомі, хоч і не поясню, від чого така впевненість.

      Зараз вони просуваються нижньою лінією тераси, підходячи до кожного намету, вітаються, обмінюються з тамтешніми кількома словами. Дівчата витримують дистанцію – отже, не подруги. І хлопець окремо. Значить, не кавалер. Одначе хлопець видається надто штивним, як на незацікавленого – котрась усе-таки йому сподобалася.

      Небо захмарене, світло скупе й сіре. Тривожні думки про передчасну осінь.

      Найдовше трійця затрималася біля наметів рівненських. Там люди зробили симпатичний курінь із зеленого галуззя – можна сидіти на свіжому повітрі навіть у дощ. Перед навісом багато людей, тісним колом сидять біля вогню. Видно, товариські рівненці запросили гостей до себе в компанію. Але гості сканують поглядами радіус полонини. Ось, здається, нас засікли.

      Алік відриває погляд.

      – Знаєте, – каже він. – У мене є досить апетитний пиріг із ревеню. Ви б не пригостили мене чимось гарячим?

      Ми з Вікою стратегічно плануємо: варити кашу вже чи зачекати. Віка каже, що треба вже й негайно, бо вона голодна, їй канапки мало, а як зійде злива, доведеться суху вермішель лупати.

      Я ж переконую, що наразі пирога з ревенем буде досить. А потім, коли розмістимо Аліка, то можна розслабитися й біля кашки.

      Питаю в Аліка:

      – Ти намет маєш?

      – Звичайно. Правда, невеличкий, одномісний. Рибальський такий.

      Це добре, що Алік з СКАЧАТЬ