Трохи пітьми. Любко Дереш
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Трохи пітьми - Любко Дереш страница 24
Название: Трохи пітьми
Автор: Любко Дереш
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-966-14-7184-8, 978-966-14-7183-1, 978-966-14-6557-1, 978-966-14-7180-0
isbn:
«Йостек», – виправляю себе.
Народ тулиться ближче до вогню (довкола щось геть темно), Лорна навпочіпки. Мар’ян сидить на своєму наплічнику, курить сигарети суперлайт, пачка в нагрудній кишені. Ця Жанна така слабенька й дірява, що, здається, колишеться в такт хвилям геомагнітних полів. Стоїть, склавши руки на грудях, стиснувши щільно ноги. Може, їй пісяти хочеться? Стирчить над вогнем і не наважується сісти поруч. На заклики присісти вимучує посмішку: «Я й так постою». Складається враження, начеб її безперервно нудить.
Тільки-но з’явилися прибульці, Алік знову почав усіх обіймати. Особливо пручалася ота розпатлана, Лорна, чи як її. Глянула на старого з таким презирством, що той аж вибачився за нескромність. Йостек натомість радо йшов назустріч. Міцно обіймався зі мною, з Вікою, плескав кожного по спині.
Лорна дивилася на це зеленим оком, тільки сказала Віці: «Дай цигарку». У наказовому тоні. Віка розгубилась і дала. Лорна присіла біля вогню, припалила і задиміла. Вона маленька, низенька, але дуже енергійна. І дратівлива.
Жанна обіймалася обережно, стараючись не торкнутися мене грудьми. Ніяковіючи від Аліка, обійняла і його. Ще більше сконфузилась від того, що треба обіймати Віку. Мабуть, Віка вразила її своїм нашийником. Але за допомогою всіляких награно-веселих «О-о-ох!» та «А-а-ах!» таки подолала цей етап.
Алік:
– Як ви добиралися? Важко було йти на гору?
– Думала, здохну, блядь, – бурчить Лорна. – Якась бабка ще нас із дороги збила.
– О, а це чого?
Йостек посміхається.
– Ідемо ми, бачимо – якась жінка, з місцевих, із торбами йде. А нам куда йти, незрозуміло. Ми питаємо в жінки, кудою на Шипіт треба, а вона давай шось пояснювати, туда, сюда, отут во буде то, а потім такуво, коротше, заморочила нас.
– А потім починає нас грузити, – вставляє Лорна. – По всіх каналах.
– Точно, – продовжує Йостек. – З понтом, вона цілителька. І починає сходу наше біополе обслідувати. Сказала мені браслєти всі познімати, бо вони прориви в полі роблять.
Алік посміхається. Віка коситься на Жанну, ще раз тихо, приязно так, просить її сісти. «Ні-ні, я постою». Погляд у землю, руки на грудях.
– Ну, почала вона там руками вимахувати, потім дала води своєї свяченої попити. Мене зцілила… А як підійшла до Лорни… – Йостек зам’явся.
– Я, карочє, у неї харкнула.
Не можу справитися з посмішкою.
– І шо далі?
– Ну, вона почала клясти, але Лорна вже побігла. Я вибачився, як умів, але цьотка не слухала. Тільки курвилася й витиралася. Ну, і я теж тихенько побіг.
– Пішли через ту суку не тою дорогою, – Лорна затягується димом. – На якусь стройку вийшли.
– На каменоломню, – виправляє Йостек. – Там із річки камінь вибирають і в такому горниві перемелюють. СКАЧАТЬ