Вогненні стовпи. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Врешті на якийсь там день моєї мандрівки вийшов на сколівську дорогу, йти стало легше, я повернув до придорожньої хатини, добрі люди мене нагодували й справили до Урича, де я сподівався зустрітися із Тимчієм-Лопатинським: координати його штабу дав мені полковник Колодзінський ще перед боєм на Червоному полі… І я зустрівся з ним у колибі над Вороновим потоком під тустанським Каменем. Й кілька тижнів зализував там свою рану…»

      Іван обірвав розповідь, в хаті нагніталася туга мовчанка. Шинкаруки з кожною хвилиною призвичаювалися до гостя, намагаючись відтворити в пам'яті колишній його образ, однак він і далі був для них чужий – був це не той вродливий юнак, який колись приходив до боднарівського вчителя з дорученням від Крайового Проводу ОУН й по вуха закохався в його дочку. Цей посланець з іншого світу став тепер недоступним для Шинкарука, його хлопців і навіть для Юлі, яка, придивляючись до нього, намагалася всіма силами повернути собі вигляд колишнього Івана. Та марно: думки, що пройняли її, коли нині його уздріла, – про належність коханого не їй, а зовсім іншому незнайомому світові, небезпечному й страшному, – щораз більше втлумлювались у її свідомість, й вона вимушено мирилася з тим, що все життя належатиме не йому, а Михайлові, й було від цього грішно заспокійливо й невимовне тужно.

      Шинкарук з болем дивився на вимучену життям чужу людину й відчував те саме, що і Юля, – нікчемне заспокоєння: ось зараз гість підведеться й піде собі, а улюблена дочка Юля залишиться в житті, яке їй призначене, – хай би Іванова майбутня доля обминула її…

      «Що будете тепер робити?» – спитав Шинкарук більше для годиться, бо ж заказано йому знати, чим Захарчук займатиметься, в якому новому пеклі може опинитися і на яких теренах настигне його смерть, та сама, що пощадила на Червоному полі біля Хуста…

      «Крайовий Провід виробив мені документ фольсдойча, – відповів Іван, – і я разом із колоністами з коломийського Баденсберґа виїду на Захід. Усіх, хто має німецьке походження, совєти депортуватимуть до райху».

      «І у вас уже інше прізвище?» – спитав Шинкарук з погано прихованою неприязністю в голосі.

      «Так, я тепер Отто Шварц».

      «І як це вам так просто вдається – вчора українець, нині німець?» – Шинкарук цього разу не зумів приховати роздратування.

      «Настає епоха битв, – обдав Іван учителя холодним поглядом, – і кожен мусить знайти для себе найоптимальнішу позицію в битвах. У Кракові буде сформовано український батальйон…»

      «Німці мають його сформувати?»

      «Так, німці, – відказав Іван теж роздратовано. – Наступний період нашої боротьби за незалежність так чи інакше буде пов'язаний з німецьким фактором: у примиренстві або ж у конфлікті».

      «Але чи той наступний період матиме вищість супроти попереднього?» – засумнівався Шинкарук.

      «Залежно, який попередній період брати до уваги. Але ж найближчий до нас у часі – совєцький. І цим все сказано».

      На СКАЧАТЬ