Вогненні стовпи. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      «Оце я дивлюся на вас, мої дорогі приятелі, й думаю: у цій благословенній віллі зібралися представники трьох письменницьких поколінь, кожен з яких, мов той ратай, обробляє свою ниву… Я спробував кинутися на Генріха Сенкевича своїми скромними козацькими повістями і хоч не звалив, та все ж відсунув трохи від нашої молоді геніального шовініста з його отруйною ідеологією… Мій молодший колега Богдан Лепкий у своїй неперевершеній трилогії… не морщіть чола, пане Богдане, це правда… Ви в романі «Мазепа» оформили словом національну ідею, народжену великим гетьманом, ваш твір завжди буде наново оживати з народженням кожного наступного покоління… Та ось серед нас є зовсім молодий автор, який своєю кров'ю підживив цю ідею на Лисоні. Хто про це напише? – Чайковський впритул поглянув на Франца. – Таж таки ви, ви мусите створити епопею про усусусів, бо ми з паном Богданом уже не встигнемо. Така книга повинна з'явитися, бо ж не припинилася наша боротьба за незалежність ні на Сагайдачному, ані на Мазепі. Це ж вони, усусуси, підняли наш державний прапор, столочений копитами наїзників і сплюгавлений перевертнями, підняли його, випрали у власній крові й вивісили його високо – напоказ своїм і чужим… Що скажете на це, мій молодий друже?»

      «Я можу тільки благати Бога, щоб дав мені сили написати такий твір, – відказав Франц. – Твір про наших героїв. Скільки їх загинуло, але й залишилося немало!.. Недавно в Тернополі судили хорунжого УОС Степана Гудиму за участь у Чортківській офензиві. То знаєте, яке було його останнє слово на суді? «Панове судді, – сказав Гудима, – я дякую вам за присуд, який засвідчує, що я чесно виконав обов'язок українського жовніра!» Хтось мусить увіковічнити на папері героїзм наших лицарів – бо в який інший спосіб може народитися національна свідомість у майбутніх борців за волю України?»

      «Правду кажете, Франце, – промовив Лепкий. – Доки існуватиме загроза з боку наших ворогів, доти мусимо бути українськими націоналістами – щоб не стати рабами!»

* * *

      «То була остання зустріч письменників-бережанців, – промовив Андрій Андрійович після хвилевої мовчанки. – Я багато чого запам'ятав з їхньої розмови, яка тягнулася до пізньої ночі. Богдан Легкий висловлювався крайньо непримиренно щодо Росії, й коли Коковський закинув гачок, мовляв, у Галичині шаленіє полонізація, а в Східній Україні, незважаючи на репресії, все ж у навчальних закладах панує українська мова, Легкий, зазвичай спокійний і врівноважений, вибухнув антимосковською філіппікою.

      «Не говоріть дурниць, Франце! Україна під большевиками гине, конає, купається в крові, а ви тішитеся, що вона українізується… Невже й вас діткнулася комуністична пропаганда? Нізащо в це не повірю… Але ж таки прослизає, прослизає до нас совєцька брехня, мовляв, Росія змінилася, стала іншою: школи, література, республіки… Мана те все: московська ментальність залишилася такою ж, як і була, – нахабною й нетерпимою до українського народу… Бо ми інші. Наш народ – то не фінсько-монгольська юрба, яка кров'ю й терором примушує підкорених до послуху, українці СКАЧАТЬ