Вогненні стовпи. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ теплий, витканий срібним павутинням бабиного літа, що осіло мереживними сітками на покраплених осінніми барвами гілках дерев, на пожовклих кущах ліщинника, на зжухлих травах та стернях, й глибоке синє небо теж проткалося сивою заполоччю; достигла тиша втихомирювала людей, розтривожених неймовірними чутками про розсипи золотого піску, залишеного стихлими водами ще недавно розлюченого повенями Прута, й запопадливі жінки нипали по зарінках, дошукуючись скарбів; хтось там запевняв, що сам бачив, як біля Корнича косяками перепливали ріку велетенські, немов видри, щури й на пилипівських горбах зґрасували молоді посіви озимини; й ще інша була чутка, нібито сонце, виринувши одного ранку із-за східного пруга за Дністром, вмить розсипалося на скалки, й обрій залився зловісним заревом; а ще хтось знайшов на сакатурських левадах схожі на вату клапті білої манни, солодкої, мов мед, – усі ті, певне, ніким не бачені дивовижі були спороджені людськими сподіваннями на переміни в світі, й кожен вибирав добрий знак, виворожуючи собі щастя, бо ж незмірно знесилився люд від явних і очікуваних тривог…

      З Миронової душі ще не встигли витруїтися рештки страху після моторошного звістування апокаліптичних вершників і втечі від позірних різунів у дикі Язвини, він нетерпеливо чекав добрих новин, які повинні прийти з хвилини на хвилину, – ось батько цілий день марудиться біля радіоантени, протягнутої на подвір'ї між двома високими тичками, закріплює їх, поправляє ізолятори й вряди-годи вбігає до хати, припадає до детектора, надіває на голову дугу слухавки й у безнадії відкладає її, бо глухо в ефірі, мовчить приймач; Шинкарук знову йде підтягувати антену, знову слухає – і нарешті почувся-таки обнадійливий тріск у слухавці; вчитель піднімає руку й заклинає цим жестом німувати всіх, хто в хаті, він довго так стоїть, нахилившись над апаратом, мов знак питання, й ураз знімає з голови слухавку: з його обличчя годі відчитати – добру чи погану почув новину, вигляд у нього ані зажурений, ані втішений – радше розгублений, як у людини, котра не вміє пояснити свого стану, й вимовляє безбарвне:

      «Червоні війська вже в Коломиї…»

      Й Миронові відлягає від серця, радість вихором вривається в душу хлопця: червоні не будуть вирізувати й спалювати села, червоні польську школу в Боднарівці перетворять на українську – так колись сам тато говорив; Мирон киває Богданові пальцем, й вони обидва, залишивши в хаті батька, матір і Юлю, притьмом біжать до школи, без дозволу вриваються в приміщення, зривають зі стін портрети Пілсудського, Мосціцького й Ридзи-Сміґлого – і летять ті відбитки ненависних облич з гори в Мочулу, звиваючись над яром, мов паперові змії…

      Вертаються хлопці додому з почуттям провини: а що скаже тато? Проте на них ніхто не звертає уваги, в хаті всі стоять, ніби посхоплювались від звуку пострілу: мати склала руки на грудях, а батько протягнув свої вперед, тільки Юля тримається однією рукою за стіл, наче боїться, що протяг понесе її до порога, і вона без сорому, на очах усієї родини, припаде до його грудей і щосили триматиме СКАЧАТЬ