Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Гіві… Мабуть, через ту непевність багато грузинських царів були літераторами.

      Микола Іванович всміхнувся на прощання Гіві, притис руку до грудей і подріботів чимдуж вуличкою. Врешті допав до свого подвір'я і рипучими сходами подавсь наверх.

      – Терезо… Терезо! – покликав голосно, його враз дійняв страх, що її немає вдома, що вона кудись зникла.

      Від кухонної плити сполохано повернулася дружина.

      – Що з тобою, Ніко?

      – Та нічого… Нічого.

      Микола Іванович аж обм'як, побачивши омолоджене світлом ранішнього сонця обличчя Терези. Вона була в цю мить напрочуд вродливою, зовсім інакшою, ніж завжди, Гулакові здалося, що він бачить її надто молодою, віддаленою, чужою, ніби на фотографії.

      Тереза ступила до нього, у очах світилася новина; не відриваючи від чоловіка погляду, сягнула рукою до столу, взяла газету, подала йому.

      – Батоні Іраклій тільки-но приніс. Прочитай ось тут: у Тифліс приїхав Костомаров!

      Микола Іванович здригнувся, схлипнув:

      – Костома-а-ров?!

      – Батоно Ніколо, ви не раді? – озвалася з дверей Нана.

      Гулак не відповів, втупившись перед собою невидющими очима. Тереза повернулася до плитки, її плечі опустилися, вона мовчки подала сніданок.

      Годинник вибив дев'яту.

      Микола Іванович звівся з-за столу, був зосереджений і замкнутий.

      – Я йду, Терезо, – сказав. – До вечора не жди.

      Зійшов сходами вниз, ступив невпевнено кілька кроків до воріт і зупинився біля дерева, що росло посеред темного двору, заступленого з боків високими дувалами, обснованого навислими галереями і плетивом сходів. Дерево було старе, старіше від будинку – грузини садять деревця ще до закладення фундаменту; воно звузлуватилося у клітці двору, шукаючи виходу до сонця, яке сюди не заглядало, вперлося колінцем у мур і повернуло стовбур до крайньої веранди, пробило її, розтрухлявілу, і таки вихопилося вершком до світла; дерево було скручене, мов удав у пориві сили, пружне і нездоланне у своєму бажанні волі, і таки доп'яло її кроною, хоч спотворене тіло залишилося у тюрмі разом з немічними пагінцями винограду і кущиками чахлого інжиру. Гулак сперся рукою об стовбур, прошепотів:

      – Можна втратити батьківщину, але ніколи не втечеш від себе самого.

      Він чув, як відкриваються у душі старі, давно заструпілі рани, не хотів цього і сам розвереджував їх. Важко було повірити в новину, не міг стравити її… З часу останньої зустрічі з кириломефодіївцями минуло майже тридцять п'ять років, це на сьогодні вже історія: Костомарова він давно вже не сприймав як живу людину, а радше як учений заклад, що десь там далеко, у Петербурзі, видає історичні монографії – книга за книгою, на цей заклад учений світ посилається як на авторитет, і важко тепер повірити, що вони колись обидва мешкали в одній кімнаті і Гулак накладав Костомарову пластир до шиї, на якій вискочила болячка… І нині він тут – справжній, у плоті?!

      А хіба можна сьогодні уявити, що в ті давні, нереальні СКАЧАТЬ