Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – вигукнув хлопець. – Тепер тільки жити. Татари на Січ посунули, а реєстровці в облозі Кодак тримають. Кожний козак зараз дорогий. Я оце на Січ мчав за поміччю.

      – Он як… – Остряниця відкинув голову. – То реєстровці обложили фортецю? А татари на Січ… Чи змовились?

      – Могло бути, батьку, – сказав Гуня.

      – Караван я вів до Кодака, – зіперся на лікоть Остряниця, і його гостре видовжене лице зробилося ще гострішим. – Як і обіцяв Судимі. Спорядили ми п'ять возів. По дві пари волів запрягли і вирушили. Один віз був з порохом, а решта з харчем. Зі мною було десяток козаків. Думали, без пригод до Кодака дістанемося…

      Остряниця захрипів, з рота пішла кров. Гуня поспіхом влив йому в рот води.

      – Спасибі… Ось так ми і їхали. Воли ремиґають, вози скриплять. Далеко їх чути… А в степах вже татарва шастала. Вистежили нас і зненацька з тирси вискочили. З обох боків дороги. Було їх сот зо дві. Але все ж ми встигли схопитися за рушниці. А Максим Вернигора, той голоблю з воза висмикнув і давай молотити татарські голови… Вбили його стрілою в потилицю. Так з голоблею і впав. Нас вони прямо засипали стрілами. Бачу – непереливки. І сили нерівні, і козаки вже мало не всі полягли. Я в живих лишився, Савка Білий та ще Грицько Курай стогнав на возі… Висипали татари з тирси і подалися потрошити вози. У передніх мажах пшоно було, тараня та сухарі… Лежу я, голову на свою гаківницю поклав, наче вбитий. А палець у мене на гачку. Раз, гадаю, встигну вистрілити… І тут я згадав, що п'ятий віз із порохом. Ось куди я пошлю свою останню кулю. Лежу, чекаю, доки татарви більше біля возів назбирається, а тоді підняв голову, на віз націлився і гачок натис…

      – Бабахнуло ж!.. – вигукнув Гуня.. – Я аж біля Гострої Могили почув… Земля задрижала…

      Остряниця заплющив очі і довго так лежав, важко, зі свистом дихаючи… По хвилі озвався кволим голосом:

      – Бабахнуло, кажеш? А я не чув… Коли вистрілив, то полум'я над возом побачив… Не полум'я, а цілий буран вогню. Та ще побачив, як татари, мов те груддя, вгору летіли. І сам відчув, що лечу… Ще й думка майнула: Ярема крила майструє, щоб літати, а я, бач, без крил лечу… Більше нічого не пам'ятаю…

      Остряниця вмовк і ніби поринув у дрімоту, та нараз тихо покликав:

      – Дмитре, ти їдь, куди тобі велено. Зараз усюди бої йдуть, то кожний козак дорогий. А я полежу тут… Подрімаю, послухаю, як степ шумить, та й навічно засну.

      – Е-е, ні! – рішуче запротестував Гуня. – Казала біла, що не буде діла. Я тебе, батьку, тут не лишу. Ще рано тобі в землю лягати. Ще ми з тобою походом на Вкраїну підемо панів-ляхів лушперити. Тут неподалік у верхів'ї Нижньої Терси зимівник Хвеська Солодкого, ось до нього я тебе й відвезу.

      Гуня свиснув, кінь, котрий пасся на моріжку, підійшов до нього.

      – Лягай, конику, лягай! – поплескував його хлопець по спині.

      Кінь опустився спершу на передні ноги, потім на задні. Козак обережно поклав отамана на луку сідла, кінь устав так обережно, що Остряниця навіть не хитнувся. Гуня скочив у сідло, в одну руку взяв повіддя, другою притримував Остряницю, і круто СКАЧАТЬ