Название: Борислав смiється
Автор: Іван Франко
Издательство: Стрельбицький Дмитрий Майєвич
Жанр: Зарубежная классика
isbn:
isbn:
Так пройшов Бенедьо задармо п'ять чи шiсть хат. Далi опинився на улицi перед старою маленькою хатиною i став, не знаючи, чи йти й сюди питати мiсця, чи обминати сю будку а йти далi. Хатина була, як усi прочi, пiд гонтами, тiльки що старi гонти понадгнивали i поросли зеленим мохом. До улицi виходило двое вiконцят, котрi ледве трохи глипiли над землею; а ще з високо насипаної улицi просто проти них спливало з улицi болото, замулюючи стiну чимраз бiльше i вже ось-ось досягаючи здрухнiлих варцабiв. Перед хатиною була, як i перед другими, голотеча: нi городця, нi муравнику, як се водиться деiнде. Аж по хвилi рiшивсь Бенедьо не минати i сеї хати.
Дверцi скрипнули, i Бенедьо ввiйшов до малесеньких темних сiнцiв, а вiдти до обiленої свiтлицi. Вiн здивувавсь, заставши тут не жидiв, а старого рiпника i молодицю. Молодиця, около тридцяти лiт, в бiлiй сорочцi з червоними застiжками, сидiла на лавi пiд вiкном, оперши голову на лiкоть, i плакала. Старий рiпник сидiв насеред хати на низенькiм стiльчику, з люлькою в зубах, i, очевидно, потiшав її. Коли Бенедьо ввiйшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий рiпник зачав кашляти i довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх i запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Рiпник i молодиця глянули по собi i хвилю мовчали. Далi вiдозвався рiпник:
– Га, або я знаю. Ось молодиця; се єї хата, – як вона скаже, так i буде.
– Бодай вас, – вiдказала рiзко молодиця. – Як я скажу! Я ту вже цiлий рiк не сиджу, i бог знає, чи буду сидiти, – i вона рукавом обтерла знов сльози, – а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви ту сиди ге. Як вам буде до вигоди, то так i робiть, а я ту що можу сказати!
Старий рiпник трохи змiшався i почав ще пильнiше довбати свою череп'яну люльку, хоть в нiй i нiчо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мiшком н^ плечах. Рiпник мовчав.
– Хатина гiсненька, як бачите, – зачала знов молодиця, – може, вам i невигiдно буде. Ви, як виджу, з мiста, не привикли до такого, як ту у нас…
Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку рiпника, буцiмто вiн хоче вiдмовити Бенедьовi.
– Е, що з того, що я з мiста, – вiдповiв Бенедьо, – а я, не бiйтеся, привик також до всякої бiди. От як кождий зарiбний чоловiк. Тiлько, видите, тут така причина за мнов, що я троха слабий в ногах через нещасливий трафунок, – у нас, у мулярiв, усяко буває, – а маю роботу он ту недалiчко над рiкою, на тiм зарiнку. Там буде ставитись новий… нова нафтарня. То, видите, хтiв би-м найти де поблизько помешкання – яке-будь, от аби переночувати, адже я цiлiсiнький день на роботi, – бо здалека таки не зможу лазити по вашiм бориславськiм болотi. Ну, а ту жиди не хотять нiде приймити на довший час: а для мене би то все було лiпше жити у свого чоловiка, нiж у жида. Тiлько як для вас…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст СКАЧАТЬ