Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик

Чтение книги онлайн.

      Олексій правою рукою взяв Єлизаветину ліву руку, ледь стиснув її. Це був потиск не коханця, а друга, чи й батька. Лівою рукою легенько погладжував.

      – Лізо, це залякування. Той, що хоче щось вчинити, не погрожує, а робить. – Він помовчав. – Лізо, розкажи про цього Івана Антоновича. Я дещо чув, але не певно.

      – Ну, це внук царя Івана.

      – Якого?

      – В царя Олексія Михайловича було два сина: Іван, старший, і Петро – мій батько. Вони вдвох сиділи на двомісному троні, а за ними – регентша, Софія, їхня сестра. Вона й правила. А тоді Петро ввійшов з нею в розмир, почав домагатися царства і врешті заточив її у монастирську темницю. А Івана… Івана посунув з трону. А той за законом залишався першим спадкоємцем трону, отож і його нащадки – перші спадкоємці.

      – То Петро Великий – незаконний цар?

      Єлизавета нахилилась близько до Олексія. Її очі блищали.

      – Ми всі незаконні. І я також, у тому то й річ. Я народжена до того, як батько, Петро, повінчався з матір’ю. І сестра моя старша, Анна Петрівна, також. Щоправда, вона й не могла претендувати на престол, бо, бувши Гольштинською принцесою, прийняла католицтво. А Іван Антонович… Його мати – донька царя Івана – була за принцом Брауншвейзьким, а та, в свою чергу, за принцом Брауншвейзьким Антоном, отож Іван Антонович нащадок по прямій лінії. Тоді, коли мене возвели на престол, він був немовлям. Я хотіла, щоб він з матір’ю, батьком і іншими родичами виїхав у свою Брауншвейгію, й відпустила його. Але всі мені почали казати, що це прецедент, що будь-який іноземний монарх прихистить його й піде війною, відвойовуючи престол для законного спадкоємця. І їх повернули. Вони жили в Ревелі, далі в Ризі, Оренбурзі, а потім в селі Холмогорки на Двіні. За цей час у Анни Леопольдівни народилося ще двоє дітей, Петро і Олексій, але обидва померли немовлятами. Й померла сама Анна. Там, за високим муром. Й була спроба забрати Івана, австрійський посол Берг це замишляв. І тоді довелося Івана Антоновича одправити в Шліссельбург.

      – І що він там? – пальці перестали пестити руку Єлизавети.

      – Ну… сидить.

      – Сам?

      – Сам.

      – Людей не бачить?

      – Не бачить.

      – Бідний хлопець, – вирвалося зітхання в Олексія.

      Запанувала довга мовчанка.

      – Лізо, а хіба не можна його випустити? Нехай би їхав у свій Брауншвейг.

      Тепер зітхнула Єлизавета.

      – Можна… А тільки… вхопляться за нього. Найперше – Фрідріх ІІ, король прусський, войовник великий, найбільший після Карла Великого. У нас і так ідеться з ним до розмиру.

      Олексій зітхнув знову.

      – І все одно… Закон християнський… В темниці, сам, без людей.

      Єлизавета висмикнула руку, одначе сама знову втиснула її Олексієві в пучки.

      – Ти добрий, Олексію, дуже добрий. А тільки ж… Тут не про серце СКАЧАТЬ