Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      – Що тепер робити?!

      Демон мовчав. Ірина знову й знову повторювала дзвінок; ніхто не відповідав.

      Слухаючи, як смикається в кишені телефон, Катя зупинилася перед вітриною. Сувеніри й ласощі; Катя пройшлася залою, вибрала шоколадний торт, ароматичну свічку із запахом меду і насамкінець – величезну троянду.

      – Йдете в гості? – запитала привітна касирка.

      Катя всміхнулася їй:

      – Ні, це я собі.

      – Оце правильно! – касирка навіть спину випрямила. – На здоров'я!

      Усміхаючись, їй запакували торт і свічку. Катя вийшла з магазину, притискаючи до грудей ароматне й ніжне, обережно стискаючи стебло з підрізаними шипами. На годиннику було пів на одинадцяту; Катя подумала, що краще проїхатися кілька зупинок на метро, ніж…

      Поруч грюкнули дверцята машини. Здоровенний ґевал рвонув до входу в магазин, як ядро з гармати, і Катя опинилася на шляху цього ядра. Кругле тверде плече відкинуло її вбік, згорток випав з рук, пластик лопнув.

      – Чого розчепірилась на дорозі, суко? – на ходу кинув ґевал і зник за дверима.

      Катя залишилася стояти. Механічно підняла згорток…

      І знову впустила.

      Зверху впустила троянду.

      Доля наздогнала її цієї миті – наздогнала й накрила непроглядною чорнотою.

      – Ви не бачили тут дівчини в червоній курточці? Ви не бачили тут… Сам такий. Стривай… Пані, пані! Ви не бачили тут дівчини в червоній… Чорт!

      Ірина зупинилася посеред вулиці. Прямо перед нею була вітрина дорогого супермаркету – сувеніри й ласощі; на ґанку лежала загублена кимось велика троянда.

      Вона ввійшла до магазину. Сліпо озирнулась, нікого не знайшла, заслужила підозріливий погляд охоронця.

      Вийшла.

      Стрілки всіх міських годинників підповзали до одинадцятої.

      Катин телефон не відповідав.

      Машина – фургончик із логотипом на борту – зупинилася біля під'їзду багатоповерхівки. Скуйовджений чоловік у картатій сорочці відразу почав гасати туди-сюди, задоволений і обурений водночас:

      – Чого так пізно? Уже одинадцята година! Я вас чекав цілий день!

      – Ну, вибачте, – примирливо сказав працівник. – Ми не винні, нам пізно зателефонували, пізно привезли…

      – Це неподобство! Я не чекатиму до завтра!

      – А не треба чекати, зараз установимо, хіба довго?… Ключі від даху є?

      Катя зупинилася, дивлячись, як працівники вивантажують із фургончика супутникову тарілку в упаковці. Ні, вона ні про що не думала. Вона просто дивилася; звично вібрував у кишені телефон.

      – Є, є ключі від горища!

      – Давайте швиденько… Взяли, пішли!

      Катя звела очі до неба. Високо над нею вимальовувався на тлі фіалкового марева темний край даху.

      – Що тепер робити? – Ірина стояла, дивлячись на свій телефон. На шкалі акумулятора залишилася СКАЧАТЬ