Название: Відрубність Галичини
Автор: Іван Франко
Издательство: OMIKO
Жанр: Зарубежная классика
isbn:
isbn:
Лишається ще одна можливість: допустити у Кобилиці якийсь більш або менше ясний ідеал гуцульської автономії, свого власного порядку, «щоб гуцули були самі в собі, аби їм ніхто не мав до розказу, лише сам цісар», як висловлювався ще в 60-тих роках один громадський писар у Жаб’ї21.
На се вказували б і ті вісті, що подано вище про промови Кобилиці, його накази не слухати ані панів, ані урядників, гутірка дідичів про «хлопське царство» в горах і про «гуцульського царя Кобилицю». За таким поглядом промовляв би й лист Сиржистого, який у агітації Кобилиці бачив, очевидно, не сам аграрний рух, а пробу якогось відмінного громадського устрою, власного суду, без послуху домініям, якусь громадську автономію, про яку, може, й була мова в Відні, але яка не була ані ухвалена, ані санкціонована цісарем. Могли Кобилиці піддати таке розуміння громадської автономії деякі радикальні, республіканські та соціалістичні елементи, якими тоді кишів Відень і які, певно, не занедбували по-своєму впливати на послів, особливо на селян. Міг і дехто з урядників, особливо таких, що знали нещасні відносини галицького та буковинського селянства й не любили шляхти, робити Кобилиці деякі надії на будущий конституційний устрій і тим піддержати його наївну віру в цісарську прихильність і поміч.
Все се могло бути, та повторюю, все се комбінації, не підперті певними свідоцтвами. Надіюсь, що незабаром на сторінках «Записок» будемо могли подати нові матеріали, що бодай у часті розвіють ту непевність.
ВІДРУБНІСТЬ ГАЛИЧИНИ
СКАЧАТЬ
21
В р. 1880 я чув у Коломиї оповідання про «жаб’ївського губернатора», якогось писаря, що в кінці 60-х років, коли пішла чутка про нову автономію, зібрав усю громаду й заявив їй: «Тепер від цісаря прийшла така вільність, що громада буде сама в собі». Він розумів се таким способом, що громада сама буде установляти собі закони, сама буде мати свій суд і не буде підвладна нікому, крім самого цісаря. Жаб’ївська громада дуже тому врадувалася і зачала справді поводитися зовсім автономно. Писар не приймав ніяких паперів ані від староства, ані від повіту; всякі справи суджено в самій громаді, а де виходила потреба, з громади писано «ради» іншим, сусіднім громадам у спільних справах. Що се не був одинокий випадок, бачимо з протоколу громадських ухвал села Добрівлян Дрогобицького пов., де також громадська рада в початку 70-х років присвоїла собі була судівництво карне й цивільне».