Добрий ангел смерті. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ – повторив він уголос. – Це не моє… Я писав інші коментарі… А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?

      – Так, коментарі адже на його полях…

      – А що за книжка? Звичайна? Яке видання? – обережно запитав старий.

      – Не зовсім звичайна… На зразок матрьошки. Вкладена в том Толстого.

      Старий кивнув і знову всміхнувся, дивлячись на асфальт під ногами.

      – Ти ба, виплила! – тихенько мовив він.

      Потім знову підвів голову, подивився на мене вже не пильно, а якось спокійно і розслаблено.

      – Якщо у вас є гроші на пляшку сухого, запрошую вас у гості!

      Гроші у мене були, так що після недовгого проходження по маршруту: скверик – гастроном – вул. Шота Руставелі, ми опинились у просторій кімнаті з високою стелею, обважненою ліпниною і зигзагами тріщин. У кімнаті стояли дві шафи – книжкова й одежна, обидві старі, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, скоріше придатний для кухоньки якої-небудь мікрометражної квартири, мав вигляд у цій кімнаті карлика-виродка.

      Старий вручив мені ножик.

      – Відкрийте «сухарик»! – сказав він і вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.

      – А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? – запитав він раптом із усмішкою.

      – Звичайно, – пообіцяв я.

      – Тоді я вам дещо покажу! – Старий підійшов до книжкової шафи, відчинив дверцята.

      – Ось. – Він витягнув із нижньої полиці грубезний том.

      Я взяв книжку в руки – це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шорсткість перкалю порадувала руки – є речі і речовини, дотик до яких дає мало не фізичну втіху.

      – Ви розкрийте. Розкрийте! – мовив старий.

      Я розкрив. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих же років видання: Достоєвський, «Ідіот».

      Я підвів запитальний погляд на Клима.

      Він усміхався, але не мені, а скоріше своєму минулому, раптово потривоженому моєю появою.

      Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного таємного лежбища і перегорнути. І – здогадка виявилася правильною – на полях «Ідіота» замиготіли олівцеві коментарі, тільки почерк тут був крупніший.

      – Це ви писали? – запитав я Клима.

      – Ну я, – сказав він, сідаючи за маленький прямокутний столик.

      – А «Кобзар»?.. – Я потягнувся рукою до пляшки і почав розливати рислінг по склянках, одночасно вибудовуючи свої думки в якийсь геологічний порядок.

      – «Кобзар»? Ні, по «Кобзареві» писав інший… – поволі мовив старий, беручи в руку склянку.

      – Львович? – запитав я, провокуючи його на більш активні спогади.

      – Чому Львович? Львович вибрав «Мертві душі».

      – Послухайте, – заговорив я, відчуваючи, як голова моя тоне в соковитому тумані нерозуміння того, що відбувається, і того, що відбувалось. – У вас що, літературний гурток був?

      – Не СКАЧАТЬ