Мідний король. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ й кінчик гострого носа. Він мовчав і не віддавав наказу; ішов час, володар чекав. Білі клапті піни кружляли над камінням у потоці.

      Розвіяр мовчав. Вогнянка сиділа, склавши крила.

      Чотириногий круто розвернувся – немовбито зважившись. Поглянув Розвіяру в очі й одразу ж понурив погляд, мов обпікшись.

      Поглянув ще раз – перелякано, не вірячи. Скосився на вогнянку – і знову на Розвіяра.

      Ревіла вода.

      Звіруїн відкрив рота, схопив повітря, так що сіпнулись голі плечі. Зірвавшись із місця, напівлюдина одним стрибком перескочила на найближчий чорний камінь; Розвіяр бачив, як роз’їжджаються на мокрому його лапи. Звіруїн стрибнув ще, і ще, зірвався, і Розвіяр уже вирішив був, що це кінець, але чотириногий видерся на скелю, розмахуючи мокрим хвостом, ловлячи рівновагу. Іще стрибок; звіруїн перебрався через потік по верхівках мокрого каміння, здійснивши те, чого не могла б зробити жодна людина, та, мабуть, і не кожний чотириногий.

      Він вискочив на протилежний берег потоку – туди, де круто заламувалась угору стіна ущелини. І рвонув угору по неходжених стежках, і озирнувся тільки один раз – через плече.

      Вогнянка сиділа байдужа. Розвіяр ковтнув; влади його залишалось три дні й дві ночі, аж раптом рана відкрилась, і по рукаву на землю знов полилася кров.

      – Іди у воду, – наказав Розвіяр вогнянці.

      І уже по дорозі назад, на гору, знепритомнів.

* * *

      – Ти впорався, маленький гекса, – сказав володар.

      Розвіяр стояв перед ним похитуючись. Він пролежав хворий весь тиждень; кілька разів його навідував сотник Бран, випитував деталі нічного бою, держався осторонено й холодно. Потім, лежачи вночі без сну, Розвіяр зметикував: сотнику Брану, який служив у замку багато років, виховував охоронців та воїнів, ніколи не довіряли розбити шкаралупу вогнянчиного яйця. Крім того, знищення ворога за допомогою слухняного чудовиська здавалося сотнику знущанням над вояцьким мистецтвом.

      – Ти впорався, хоча і не бездоганно, – сказав володар. – Можеш сісти.

      Розвіяр спустився на дерев’яний дзиґлик. Його не тримали ноги: називаючи себе здоровим, він переоцінив свої сили.

      – Ти маєш право дістати нагороду, – повідомив володар. – Кажи, чого ти хочеш.

      – Мені нічого не треба, – сказав Розвіяр. – У мене все є.

      Володар скептично підібрав позначені шрамом губи. Розвіяр не зводив очей – дивився прямо.

      – Що, – негучно почав володар, – вона не захотіла з тобою тікати?

      Розвіяра струсонуло. Володар осміхнувся:

      – І ти вирішив, що, коли вона така ж, як усі, – чому б не скористатися нею, як усі вартівники користуються всіма жінками від вечірнього дзвону й до ранкового. Авжеж, адже вона не залишалася на самоті в жодну з ночей, поки ти валявся поранений.

      Розвіяр нервово ковтнув.

      – Ти питав, чому я довіряю тобі… Тому що я бачу тебе наскрізь, маленький СКАЧАТЬ