Мідний король. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

      Розвіяр дихав ротом. Громадище замку, громадище скелі давили йому на вуха. Колодязь висів над головою, підземні вітри гули в ньому потойбічним, нелюдським басом.

      – Я піду.

      – Добре. Тримайся за мене, коли тобі важко йти… маленький гекса.

      У коридорі, прямому й вузькому, дивно поводив себе звук – розлягався зусюди. Каміння над головою дихало зацьковано й хрипко – диханням Розвіяра. Вогонь ліхтаря освітлював стіни, по яких скрапувала пара, і підлогу, іноді відбиваючись у калюжах, але попереду досі була чорнота – ніби ліхтар боявся випередити цих двох хоча б на кілька кроків. Страх замкненого простору, перше незнайомий Розвіяру, тепер божевільно жахав – тільки гордість допомагала втриматись, не закричати й не кинутись геть, розбиваючись об стіни слідом за власним криком.

      Він став думати про море, яке воно широке. Про гори, які в них далекі вершини. Про ліс, де можна ходити, куди заманеться; він уявив, як піднімається, приступка по приступці, по високих сходах, і йому трохи полегшало.

      Невідомо, скільки минуло часу, коли рука володаря міцніше стисла його лікоть:

      – Дивись.

      Звуки розсипались, потонули в пустоті. Нараз відступили стіни. Розвіяр і його могутній проводир опинились у підземній залі, порожній, круглій. У центрі, на квадратовій камінній тумбі, лежали рештки людини… Ні. Рештки звіруїна.

      Володар поставив ліхтар біля його узголів’я.

      Мрець лежав тут давно. Наполовину зотлів одяг – шитий золотими нитками мундир на людських плечах. Але сам труп зберігся, майже не підвладний розкладанню: смагляве обличчя, обтягнуте тонкою шкірою. Глибоко запалі, щільно закриті очі. Мертвий покоївся на боці, у позі сплячого, підібравши широкі кігтисті лапи, склавши руки на грудях. На правій руці, на вказівному пальці, сяяв при світлі ліхтаря перстень із великим бірюзовим каменем.

      Розвіяр і володар стояли мовчки. Полум’я ліхтаря не дрижало – тут не було вітру, і Розвіяр скоро зрозумів, що задихається.

      – Вийдемо, – сказав володар.

      І майже на руках витягнув Розвіяра із зали – у тісний коридор, де, на подив, повітря було свіжіше й можна було дихати.

      – Хто це? – Розвіяр привалився до стіни.

      – Це той, хто побудував замок.

      – Він маг?

      – Так. Маги родяться всюди, де в оселі є вогнище.

      – Але ж він…

      – Так. Якби ти знав, як він ненавидів своїх співплемінників. Вони його вбили… Я не хочу говорити про них тепер. Він був моїм другом. Поки його тіло покоїться тут, у підмурівку замку, замок невразливий.

      – Вони вбили мага? Як можна вбити мага, адже… «Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зціляти смертельно хворих, але головне його покликання…»

      Розвіяр прикусив язика.

      – Ходімо. – Володар допоміг йому відліпитись від холодної стіни. – Ходімо… Ти пам’ятаєш кожний рядок з усього, що коли-небудь переписував?

      – Так.

      – Цікаво… СКАЧАТЬ