Мідний король. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше – володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є – того вбий одразу».

      – Стій.

      Розвіяр зупинився.

      Низькі двері освітлювались єдиним смолоскипом.

      – Веліли впустити. Самого. З тварюкою.

      – Як?! Та бути такого…

      – Наказ! – гаркнув чоловік, що заступив собою двері. – Наказ володаря!

      І обернувся до Розвіяра:

      – Ти подумай, щеня… Є різниця, як умирати. Іди!

      Розвіяр увійшов, і разом із ним увійшла личинка вогнянки.

* * *

      Тут було прохолодно. Кімната, висічена в скелі, розміщувалась високо над ущелиною. Другі двері, набагато більші тих, що в них увійшов Розвіяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрі кімнати була водойма, на поверхні недвижної води віддзеркалювалися свічки.

      Розвіяр побачив воду й мало не заплакав. Хотів потягнутись рукою, зачерпнути, – але підняв очі й обмер. Навпроти, у дерев’яному кріслі з поруччям, сидів той, кому належав замок, люди й сам Розвіяр.

      Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперізувало вид, сягаючи пліч. Тонкий ніс був колись зламаний. Губи розтинав давній шрам. Очі дивились без ніякого виразу; ніколи в житті Розвіяр не бачив такого непевного – і такого проникливого погляду.

      Він стояв нерухомо хвилину й дві. Вогнянка сиділа заблизько, на Розвіярі почала жевріти холоша; він не витримав і відступився, порушивши недвижність і тишу.

      – Ти хочеш пити?

      Розвіяр не сподівався цього питання. Кивнув – точніше, смикнув головою.

      – Пий, – рука з перснем указала на воду.

      Розвіяр підійшов. Упав на коліна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись від холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.

      – Навіщо ти розбив шкаралупу?

      Розвіяр підняв голову. Бліде обличчя володаря осяяне було вогнями свіч – і мерехтливим, нерівним світлом палючої вогнянки.

      – Вони б мене вбили.

      – А тепер – ти думаєш вижити?

      Розвіяр скосив очі на вогнянку. Та сиділа, склавши на спині крила, усипані сажею, наче пилком.

      Він може вбити володаря. Зараз. Володар знає це; він дозволив Розвіяру ввійти самому, з вогнянкою. Ні: він наказав йому ввійти самому. До кімнати, де, крім володаря, нікого нема.

      – Хочеш убити мене?

      Розвіяр піднявся з колін. Довго дивився в очі володарю; ця людина звикла командувати смертю, як їздовим щуром у колесі. Вона багато разів була поруч – і завжди підкорялась.

      – Я тільки хочу жити, – повільно сказав Розвіяр.

      – Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоїв крихту моєї влади. Ти гадаєш, я це подарую?

      Здавалося, володарю подобалось гратися зі смертю. Здавалося, провокуючи СКАЧАТЬ