Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сама ще не почалась по-справжньому, творять нові революційні форми життя, яких одначе не уявляла собі ще й сама революція.

      Вони стояли поважні та урочисті – в святкових піджаках і чистих сорочках, з акуратно розчесаним волоссям, але – куди подіти руки свої, так і не знали. Кляті руки совалися сюди і туди – то пригладжували вуса, то обсмикували піджаки, то лізли до кишені й виймали кисет та мерщій ховали його назад, – тоді знову метлялися сюди і туди без усякого ладу. Руки були в обох натруджені, шкарубкі, мозолясті, – такі меткі та вправні в роботі і такі незграбні без діла, тепер.

      Позаду батьків – з прапором у руці, правда, ще завинутим, – примостився Андрій Іванов. Фіалек та Косяков, почесний ескорт, стояли обабіч, виструнчені, як на параді. Проте вони й були на параді, на вахті, при прапорі «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

      Тиша запанувала в подвір'ї, тільки жіноцтво ще потихеньку охкало та бідкалося – як же це невінчані та нехрещені підуть у шлюб християнські діточки, Тоська з Даньком?

      – Ну, дітки… – почав нарешті Іван Бриль.

      Ту ж мить Харитон сіпнув за білу хустку, якою пов'язані були молоді, і Данило з Тосею вклякли навколішки.

      Андрій Іванов розв'язав поворозки і почав розкручувати полотнище прапора. Він тримав держално ще похило до землі, і стяг неначе стікав червоним струменем з його рук на землю. Проміння низького вже сонця багрянило його й іскрилося самоцвітами у новенькому позументі.

      Іван Бриль зам'явся. Все старе, що примовлялося батьками й дідами до благословення, тепер неначе до пуття не йшло. Що ж його говорити по-новому, по-революційному?

      – Прийшла вам пора, дітки, – нарешті сказав Іван, – і покохалися ви між собою, як ті голубки. Не перечити проти цього нам, старим батькам…

      Меланя з Мартою заплакали вголос, але так і належало на таку нагоду мамам.

      – Пам'ятайте ж, діти, – підвищив голос Іван, – що старі люди кажуть: нема кращого друга, як супруга!

      – З добрим подружжям і горе розгорюєш! – докинув поспіхом і Максим. – Гляди ж, Даньку, і в лиху годину не кидай вірну дружину! – І тут він раптом згадав, як у аматорському гуртку у п'єсах не раз і сватав, і благословляв. – На щастя, на здоров'я, на довгії літа. Дай Боже, вам на світі пожити, діток наплодити, а там і попарувати, як самі паруєтесь зараз. Був ти, Даньку, наречений, а став суджений. Була ти, Тосю…

      Та Йван відсторонив його і сам виступив наперед.

      – Пожди! Я від тебе старший на два роки, та й син же – мій, а твоя тільки – дочка…

      І тепер, цілковито перебравши в свої руки ініціативу, Іван заговорив достойно та урочисто:

      – Вважай, Даниле: батьки глядять дочку до вінця, а чоловік жінку – до кінця! – Він поглянув суворо на маківку похиленої перед ним синової голови, а тоді перевів погляд на стрижені патли похиленої Тосі, що вся дрібно-дрібно тремтіла з хвилювання й переляку. – А ти, Антоніно, гляди: будь синові моєму СКАЧАТЬ