Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ради збирати кошти. Це було на кухні, зразу ж після вечері. Мати допомагала мені роздягатись до сну, а місіонер показував нам фотографії зі Святої Землі.

      Я, звісно, давно забув би про той випадок, якби опісля не чув, як мій батько часто переказував його своїм здивованим гостям.

      Глянувши на одне фото, я закричав і почав пильніше додивлятися, спершу дуже зацікавлений, а тоді розчарований. Місце відразу здалося мені таке знайоме, ніби я побачив на фотографії батьківську клуню. Потім усе стало чуже. Але я й далі дивився на фото, і знову те місце почало здаватися мені. болісно знайомим.

      – Це Давидова Вежа[5], – пояснив місіонер моїй матері.

      – Ні! – схвильовано крикнув я.

      – Ти хочеш сказати, що вона не так зветься? – спитав місіонер.

      Я кивнув головою.

      – Тоді як же вона зветься, дитино?

      – Вона зветься… – почав я і затнувся. – Я забув.

      – Вона тепер виглядає інакше, – додав я, помовчавши. – Колись вона була зовсім не така.

      Місіонер вибрав ще одне фото і подав матері.

      – Тут я сам був півроку тому, місіс Стендінг, – він тицьнув пальцем на зображення. – Ось Яффська брама, через неї я пішов просто до Давидової Вежі, ось вона, ззаду, де тепер мій палець.

      Усі вчені-богослови згодні, що це залишки башти Ель-Кулах, як її називали…

      Але я перебив його й показав на зруйновану будівлю в лівому кутку фотографії.

      – Вона десь тут. Євреї називали її так, як ви сказали. А ми – інакше. Ми називали її… я забув як…

      – Ви тільки послухайте його! – засміявся батько. – Хтось би подумав, що він там був.

      Я кивнув головою, бо раптом упевнився, що справді там був, хоч те місце якось дивно змінилося. Батько засміявся ще дужче, а місіонер подумав, що я глузую з нього. Він подав мені другу фотографію – зображення понурої пустелі, голої-голісінької, без єдиної рослини і прорізаної неглибоким яром з кам’яними узбіччями. Посередині стояло кілька халуп із пласкими дахами.

      – Ну, а це що таке, дитино? – жартома спитав місіонер.

      І раптом я згадав!

      – Самарія![6] – вигукнув я, не задумуючись.

      Батько захоплено заплескав у долоні, мати здивовано глянула на мене, а місіонер аж ніби розсердився.

      – Хлопчина не помилився, – сказав він, – це село справді лежить у Самарії. Я туди їхав, тому й купив фотографію. Хлопчик неодмінно мусив десь бачити таку саму фотографію.

      І батько, мати заповнили місіонера, що ні.

      – Але на фотографії не так, – розохотився я, відновлюючи подумки краєвид. Загальний вигляд і обриси далеких горбів були ті самі. Я заходився описувати те місце й показував пальцем, де що змінилося.

      – Будинки стояли ось тут, праворуч, і росли дерева, багато дерев, і багато було трави, і багато кіз. Я бачу цілу отару СКАЧАТЬ