Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ свою щоденну норму – сто ярдів ткання – і кінчав роботу на дві години раніше, ніж треба було. І якістю своєю моя тканина була краща, ніж того вимагали. Проте, як зазначено у в’язничних книгах, мене покарали пекельною сорочкою за те, що на тканині були «вузлики» й «дірки», одне слово, за браковану роботу.

      Сміх, та й годі. Насправді мій злочин полягав у тому, що я, новак, хоч і фахівець у вдосконаленні праці та зменшенні марної витрати сил, дозволив собі дати деякі поради головному ткачеві та пояснити цьому дурневі дещо таке, чого він не розумів у своїм ділі. Він при капітанові Джемі викликав мене до столу й показав мою роботу – страшну тканину, зовсім не ту, що я зробив. Він потім ще двічі викликав мене. Третій виклик, згідно з правилами майстерні, означав кару. І я перебув добу в пекельній сорочці.

      Мене повели в карцер і наказали лягти долілиць на брезент, розстелений на підлозі. Я відмовився. Наглядач Морісон почав душити мене за горло, а Мобінс, в’язничний староста, тим часом гамселив кулаком. Я врешті ліг, як мені наказано. Своїм непослухом я роздрочив їх, і вони вже таки добре сповили мене, а тоді перекинули на спину, мов колоду.

      Спочатку нічого страшного не було. Коли наглядачі грюкнули дверима й засунули їх за собою, лишивши мене в цілковитій темряві, була одинадцята година ранку. Кілька хвилин мені було тільки незручно – надміру-бо вони мене стиснули, та я сподівався, що воно минеться, коли я звикну лежати. Але дарма! Серце мені почало скажено стукотіти, а легеням ніби не ставало повітря. Відчуття, що я задихаюся, уселяло в мене божевільний жах, а кожен удар серця загрожував розірвати легені, що й так мало не лопали.

      Після кількох, як мені здавалося, годин – тепер, набувши великого досвіду з пекельною сорочкою, я певен, що минуло хіба з півгодини, – я, божеволіючи від думки, що вмираю, уже кричав, вив, ревів. Найдужче боліло мені серце, то був гострий біль, як під час плевриту, тільки що пронизував він серце.

      Умирати не важко, але вмирати повільно і в такий спосіб – жахливо. Мене поймав страх, мов дикого звіра у пастці, я вив і ревів, аж доки зрозумів, що від таких вокальних вправ моє серце ще дужче болить, а легеням і зовсім не стає повітря.

      Я замовк і пролежав тихо, як мені здалося, цілу вічність, хоч тепер я знаю, що не більше як чверть години. Мені не давало дихати, у голові паморочилося, серце так колотилося, ніби ось-ось мало прорвати брезент, що сповивав мене. Я знову втратив самовладання й почав розпачливо волати допомоги.

      І раптом із сусідньої камери почувся голос.

      – Замовч! – кричав хтось, хоч до мене той крик ледве долинав. – Замовч, ти вже надокучив мені!

      – Я вмираю! – лементував я далі.

      – Стукнись лобом і забудь про все, – почулось у відповідь.

      – Таж я вмираю! – торочив я своєї.

      – То чого кричати? Помреш – і звільнишся від усього. Скигли собі потихеньку, коли вже маєш таку охоту, тільки не галасуй. Я так гарно спав, а ти мене СКАЧАТЬ