Різдвяний сюрприз. Андрей Курков

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Розтягнули її по шматках поляки та росіяни. Ну, литовцям також шматочок дістався – Мемельланд, але він і так був литовським. Хоча до литовців був він і шведським, і тевтонським, і лівонським. Однак коли Мемельланд став литовським і повернув собі назву Клайпедського краю, не було в ньому пруссів. Німці були, поляки були, навіть ці дивні мемельландери, котрі розмовляли литовською, але литовцями себе не вважали, також були. А от пруссів не було! Отже, збрехав поляк, той, хто сказав, що пруссів литовці вбили. Історія ж свідчить, що якщо один народ убиває іншого, то земля убитого народу відразу ж переходить до народу-вбивці, але й недобиті залишки вбитого народу продовжують собі тихенько жити на околицях. Але ж немає на околицях Литви жодних пруссів. І землі у Литви більше не стало.

      Її як було мало, так і залишилося мало. Хоча в старі часи, багато століть тому, Велике князівство Литовське було найбільшим панством Європи, в яке, до речі, й усі прусські землі входили. І було тоді Європі в цьому князівстві затишно. І полякам, і пруссам, і тим малим народам, які ще не вигадали, як себе називати.

      За спиною Кукутіса несподівано зафиркав кінь, це відвернуло його від піших роздумів, і ступив він злякано вбік, поступаючись тварині дорогою.

      – Пру! – гукнув до коняки чолов’яга і потягнув віжки на себе, відхилившись назад. Відсахнулися від його розкритого рота сніжинки, що летіли вниз.

      – Siadaj![7] – Чоловік заклично вказав Кукутісу рукою на віз.

      Старий підійшов, незграбно підстрибнув, відштовхнувшись здоровою ногою і відвівши трохи вбік дерев’яну. Сів боком, обернувся до візника, кивнув на подяку.

      Візник стьобнув рябу коняку коротким батогом, і віз знову рушив у дорогу. Рушив безгучно, що само по собі насторожило Кукутіса. Вже зустрічалися йому в житті безгучні вози, що везли підібраних випадкових попутників у вічність, з якої немає вороття. Траплялися 1918-го, коли війни вже майже не було, але не було й їжі. І тоді села вибирали візника, змащували добре колеса воза, щоб не скрипіли, і відправляли на найближчу путь, аби візник підібрав якогось мандрівника молоденького, вбив, голову відрізав і викинув, а тіло в село на їжу привіз. Тіло без голови й обробляти легше. Голова ж відволікає, змушує вдивлятися, замислюватися: звідки людина прийшла, якого роду, якого кольору очі?

      Кукутіс нахилився вперед, щоб на колеса зазирнути, та мало не злетів з воза на вибоїні. Однак встиг помітити, що колеса під возом були від автомашини.

      Небо попереду світлішало. Снігові хмари вичерпалися, весь свій запас розгубивши. І хоч дорога була ще вкрита снігом, але він на ній не затримувався, раз по раз оголював гострі, вичавлені ще восени іншими колесами краї колії, заморожені зимовим повітрям.

      – Тобі куди треба? – спитав, не обертаючись, візник.

      – Прямо, – відповів Кукутіс. – У Париж.

      Візник озирнувся. На губах з’явилася посмішка.

      – Це СКАЧАТЬ