Пісня Сюзани: Темна Вежа VI. Стивен Кинг
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Пісня Сюзани: Темна Вежа VI - Стивен Кинг страница 11

СКАЧАТЬ дзиґу, до того ж вона й зблизька не була такою великою, як він очікував. Либонь, вісімнадцять дюймів завдовжки від вузького кінчика до ширшої голівки, зроблена з якоїсь жовтуватої деревини, масної на вигляд. Її срібний ланцюжок обхоплював петлею кришталевий циліндр, встановлений на кришці ящика.

      – Візьми-но, – промовив Хенчик, а коли Едді кинув погляд на Роланда, волосся навкруг рота старигана розійшлося, і той в напрочуд цинічній усмішці продемонстрував набір абсолютно білих зубів. – Навіщо це ти дивишся на свого діна, юний шмаркачику? Магія полишила це місце, ти сам так щойно казав! А звідки тобі це знати? Авжеж… скільки тобі років… двадцять п’ять?

      Захихотіли манні – ті, що стояли ближче й почули цей жарт, – самі здебільшого не старші за двадцятип’ятирічних.

      Сповнений гніву на старого паразита – та й на себе самого не менше, – Едді нахилився до ящика. Хенчик зупинив його руку.

      – Не торкайся самого вагадла. Якщо не хочеш, щоб твої яйця й лайно розлетілися навсібіч. Берися за ланцюг, що не ясно?

      Проте Едді все одно потягнувся до вагадла, він уже встиг виставити себе дурником перед цими людьми і не бачив причини, щоб не довершити справу, але перехопив похмурий погляд Джейкових сірих очей і передумав. Дув сильний вітер, вихолоджував піт, яким він покрився, підіймаючись сюди, його трусило. Едді знову простяг руку, взявся за ланцюжок і обережно відмотав його з циліндра.

      – Витягай, – наказав Хенчик.

      – А що трапиться?

      Хенчик кивнув так, ніби Едді сказав щось путнє.

      – А ось побачимо. Давай, витягай.

      Едді так і зробив. Пам’ятаючи про видимі зусилля, з якими двоє парубків несли ящик, він здивувався, яким легким виявилося вагадло. Підіймати його було не важче за пір’їну, приторочену до чотирифутової довжини делікатного ланцюжка. Руку з обплетеними ланцюжком пальцями він тримав на рівні очей. Від цього став схожим на блазня, що грається з маріонеткою.

      Едді вже збирався знову спитати Хенчика, що саме той очікував побачити, але перш ніж відкрив рота, вагадло почало потроху гойдатися туди-сюди.

      – Я нічого не роблю, – заявив Едді. – Принаймні не намагаюся, це воно, либонь, од вітру.

      – Гадаю, що навряд, – сказав Каллаген. – Жодного вітру не…

      – Тихо! – гукнув Кантаб, і зробив це з таким страхітливим виглядом, що Каллаген ураз замовк.

      Едді стояв обличчям до печери, а позаду нього внизу розляглася вся долина пересохлих ручаїв і більша частина Кальї Брин Стерджис. Мрівся вдалечині сіро-зелений ліс, крізь який вони пробиралися сюди, – остання частка Серединного світу, до якого їм більше ніколи не повернутися. Поривом вітру йому відкинуло чуб з лоба, і раптом він почув дзижчання. Ні, не почув. Дзижчало у нього перед очима, в його руці, у тій, розчепірені пальці якої обплітав ланцюжок. Дзижчало у нього в руці. І понад те – в його голові.

      На протилежному кінці ланцюжка, десь на висоті правого коліна Едді, коливання СКАЧАТЬ