Доки світло не згасне назавжди. Максим Кидрук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зрештою занепокоїлася: може, з нею щось не гаразд? Непідхожий одяг? Щось прилипло до обличчя? Поки вона вигадувала, як викрутитися, до Анни Ігорівни підійшов високий чоловік, і вчителька спрямувала погляд на нього.

      Рута видихнула.

      – Бляха, чого вона так витріщалася? – А потім: – Не треба було сюди їхати.

      Іванка скоса глипнула на подругу.

      – Це була твоя ідея.

      Рута переступила з ноги на ногу – під мокасинами смачно чвакнуло – і опустила голову. Подумала, що мокасини після повернення легше буде спалити, ніж відмити. А тоді знову спідлоба зиркнула на Анну Чорнай.

      Рута ніколи не цікавилася біологією, не мала досягнень, якими могла би похвалитися (особливо порівняно з літературою), та попри це в десятому класі Анна Ігорівна почала ставитися до неї не те щоб із прихильністю, а радше з незвичною увагою. Рута вирішила, що це через Якова Демидовича, який розповів дружині про її любов до книжок. Утім це не пояснювало всього. Скажімо, іноді перед уроком Анна Ігорівна цікавилася, як Рута почувається. Або розпитувала її про сестру. А якось поставила вже зовсім недоладне запитання про те, як Руті спалося. Підсвідомо сподіваючись на поблажки, Рута не ухилялася від такої незбагненної нав’язливості, проте вважала поведінку біологічки щонайменше дуже дивною: жодним іншим учнем чи ученицею 11-А Анна Ігорівна так не переймалася.

      Ось і зараз… щось було не так.

      Дівчина крадькома розглядала Анну Чорнай. Люди кидали в могилу жмені землі й по черзі підходили, щоб висловити співчуття, проте Анна дивилася кудись убік. Вона була блідою (єдиний колір, що зберігся на обличчі, – фіолетові розводи під очима), і водночас у тому, як вона трималася, не відчувалося ні смутку, ні гострого розпачу, лише якась нервова зосередженість. Анна Чорнай застигла з таким виразом на обличчі, ніби намагалася знайти відповідь на запитання, суті якого не розуміла.

      А потім Руту гойднуло. Вона ступила крок назад, послизнулася й ухопилася за Іванку. Реальність раптом стала розмитою та невиразною. Дівчину огорнуло знайоме відчуття давно переглянутого фільму: вона не пригадувала нічого конкретного, не пам’ятала, чим усе закінчиться, проте не сумнівалася, що вже його бачила. Її сприйняття дійсності роздвоїлось, і чималий пласт його безшумно ковзнув у минуле. Вона вже була тут, відчувала у волоссі цей вітер, уловлювала сонячні відблиски на мармуровому надгробку далеко позаду Анни Чорнай. Це вже було!

      У голові все змішалося, Рута затулила очі від сонця, а за мить, прибравши долоню, знову впіймала на собі погляд Анни Ігорівни. Жінка немовби обпалювала її очима.

      – Закрий рота, – стиха наказала Іванка. Рута не зреагувала, і її подруга повторила голосніше: – Статник, блін, закрий свого рота. Зараз муха залетить.

      Рута повернула голову, сердито стулила губи.

      – Що не так?

      – Ти наче привида побачила.

      – Щось найшло. – Рута обережно, щоб не зустрітися поглядами, глипнула на Анну Ігорівну, проте вчительку в цей час хтось обіймав. – Вибач. Завтикала СКАЧАТЬ