Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ коли я погрожував їй, зробила переді мною невеличкий реверанс:

      – Шкодую, пане…

      Я дивився на неї, нічого не кажучи, і вона злякалася. Вже поблідла, а її реверанс сповільнився:

      – Шкодую, пане…

      Адже вона гадала, ніби їй доведеться страждати.

      – Подумай, – сказав я, – що я господар твого життя.

      – Я шаную, пане, вашу могутність…

      Вона була досить поважна, щоб бути носієм таємного послання і йти на ризик смерті, не порушивши вірності.

      Отак вона стала в моїх очах скарбничкою з діамантом. Але я мав обов’язок перед імперією:

      – Твої дії заслуговують смерті.

      – Ох! Пане… – Вона була блідіша, ніж у мить кохання. – Це, безперечно, буде справедливо…

      Знаючи людей, я зрозумів основу думки, якої вона не вміла висловити: «Була б справедлива, напевне, не моя смерть, а порятунок – не мене, а радше того, що я несу в собі…»

      – Отже, в тобі, – запитав я її, – є щось важливіше за твою юну плоть і осяйні очі? Ти гадаєш, ніби бережеш щось у собі, а проте в тобі нічого не лишиться, коли ти помреш…

      Її обличчям промайнула тривога, їй бракувало слів, щоб відповісти:

      – Можливо, пане, ви маєте слушність…

      Але я відчував, що вона визнає мою слушність тільки в імперії слів, не вміючи захиститися там.

      – Отже, ти схиляєшся.

      – Так, простіть мене, я схиляюся, але я, пане, не говоритиму…

      Я зневажаю кожного, кого силують говорити аргументи, бо слова мають пояснювати тобі, а не вести тебе. Вони позначають, не містячи нічого. Але ця душа була не з тих, що їх можна розкрити словесним вітром.

      – Я, пане, не говоритиму, але я схиляюся…

      Я поважаю того, хто, незважаючи на слова, навіть якщо вони суперечать одні одним, лишається сталим, наче форштевень корабля, який попри безумство моря невідступно пливе за своєю зорею. Бо в такому разі я знаю, куди ми пливемо. А ті, хто замикається у власній логіці, дотримується своїх слів і крутиться на всі боки, наче гусінь.

      Я довго й пильно дивився на неї:

      – Хто викував тебе? Звідки ти? – запитав я.

      Вона усміхнулася, не відповівши.

      – Потанцюєш?

      Вона танцювала.

      Її танок був чудовий, і це не здивувало мене, бо в ній щось було всередині.

      Чи дивився ти про річку з висоти гір? Ось вона натрапила на скелю і, не змігши підточити камінь, вирішила обминути. Далі річка повернула вбік, щоб скористатися сприятливим схилом. А на рівнині сповільнилася закрутами, бо сили, які тягнули її до моря, тепер відпочивали. Ще десь річка заснула в озері. Потім пустила один рукав уперед, прямолінійно, щоб поставити його на рівнині, наче меч.

      Отже, мені подобалося, що танцівниця натрапила на силові лінії. Нехай її жест отут заплутається, а тут вивільняється. Нехай усмішка, нещодавно СКАЧАТЬ