Шляхами і стежками життя. Наталена Королева

Чтение книги онлайн.

      Що підштовхнуло мене писати по-українському? Бо ж раніш пробувала я свої сили лише на полі французької літератури84, мову-бо цю знаю найдокладніше.

      В Чехах я зазнайомилась з моїм другим дружиною – д-ром В. Королівим85. Коли ми надвечір ходили на прогулянку, дружина мені часами казав:

      – Як жили у середньовіччю лицарі? Що робило жіноцтво? Як жив ремісничий люд? Сільський люд? От хоч би у такому малому місті, як наш Мельнік86!?

      Я розповідала, як та славна Шехерезада, для «забави дружини», продовжуючи завтра те, чого не докінчила сьогодня. Дружина попросив:

      – Напиши це! Хто серед українців знає середньовіччя так, як ти? А це ж цікаво!

      Так повстала моя перша книжка «1313»87. Потім, як антипода німецького лицаря, нашкіцувала я образ лицаря еспанського дона Карлоса88 в «Предку»89.

      Так повстали оповідання «Во дні они»90. В них я брала теми євангельські, але не «іконописно», із вже утвореним християнським світоглядом, але так, як могли вони бути приняті тодішнім поганським римським світом. Були це, так би мовити, «мініатюри археологічні».

      Так була написана і моя книжка «Сірі тіні»91 – ряд образів античного життя.

      Ця нинішня моя книжка написана з метою висвітлить, хто я та як прийшла на поле української літератури, не будучи українкою ані походженням, ані родом!

      Дуже мені було завжди прикро, коли українські видавці «правили» та «виправляли» мені мої писання, додаючи до них те, чого я там ніколи не могла написати. Аж до того, напр., що один редактор часопису помістив Мадрід «на берегу моря»92, а другий пояснив, що «дукеса»93 означає… ігуменя!..

      Не говорю вже про те, що дозволяли собі видавці і редактори, щоб «забарвити» мої неукраїнські річі «українською» барвою! Аж часами не хотілося писати! Що відповісти на такі листи, які приходили мені з редакції:

      – Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів? Пишіть про запорожців!

      Як висвітлити такому «культурному» чоловікові, що щоби писати про щось, треба студіювати, знати докладно оточення, психіку і т. д. Інакше – «нагодуєш капуцинів94 картоплею» у ХІІ столітті, коли в Европі не було ще ані картоплі, ані капуцинів… А таку «перлину» мені довелось прочитати на сторінках українського часопису.

      Психіка моя не вивинулась на Україні, бо я там не народилась, дарма що про мене це написано. Є це факт, якого змінити я не можу… чи подобається це редакторам і критикам, чи ні!

      На Україні я знала лише простий люд: сільських дівчат-служниць, ремісників, за Першу світову війну – вояків. З українською інтелігенцією я здибалась лише за кордоном, коли ця інтелігенція прийшла на еміграцію. І наскільки милим і симпатичним СКАЧАТЬ