Каїн і Авель. Джеффри Арчер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ без жодних пояснень. «Чи означає це, що час пригноблених народів Європи нарешті настав?» – запитав тоді він.

      Барон поглянув на невинне обличчя Владека.

      – Наш національний дух не був знищений упродовж ста п’ятдесяти років гніту, – зауважив він. – Можливо, зараз вирішується доля Польщі, а ми безсилі впливати на її історію. Нас віддали на милість трьох могутніх імперій, які нас оточують, і тому змушені чекати власної долі.

      – Ми обоє дужі, тому будемо битися, – заявив Леон.

      – У нас є мечі та щити, – додав Владек. – Тому ми не боїмося німців чи росіян.

      – Хлопці, ваша зброя зроблена з дерева, і ви лише гралися у війну. А ця битва буде не між дітьми. Ми повинні знайти десь тихе місце для життя, доки історія не вирішить нашу долю. І маємо вирушати якомога швидше. Я тільки молюся, щоб це не стало кінцем вашого дитинства.

      Леона та Владека збентежили слова барона. Війна здавалася їм іще однією захоплюючою пригодою, яку вони, без сумніву, пропустять, якщо покинуть замок.

      Слугам знадобилося кілька днів, аби спакувати речі барона, а Владеку та Леону повідомили, що наступного понеділка вони перебираються до невеликої літньої родинної резиденції на північ від Ґродно. Два хлопчики продовжували, часто без стороннього нагляду, навчатися та бавитись, адже ніхто в замку не був спроможним відповідати на безліч їхніх запитань.

      У суботу уроки проводили лише вранці. Вони тлумачили «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича латиною, коли почули відлуння гармат. Спершу вони подумали, що це стріляв якийсь мисливець у садибі, й тому повернулися до поезії. Другий залп пролунав набагато ближче, і від нього вони розгубилися, коли почули лемент, що лунав із нижнього поверху. Двоє хлопців здивовано поглянули один на одного, але все одно не боялися, бо ще зроду не чули нічого подібного за свої короткі життя, щоб вважати такі звуки страшними. Репетитор накивав п’ятами, залишивши своїх підопічних наодинці та замкнувши за собою двері. Тоді пролунав іще один постріл, цього разу в коридорі за дверима їхньої авдиторії. Тепер хлопці налякалися та сховалися під столи, не знаючи, що робити.

      Несподівано двері розчахнулися, і чоловік, не старший за їхнього наставника, у сірому однострої та сталевому шоломі, тримаючи в руках гвинтівку, зупинився на порозі. Леон тримався за Владека, а той дивився на прибульця. Вояк проверещав до них німецькою, намагаючись дізнатися, хто вони, але хлопці нічого не відповіли, хоча обоє знали цю мову як свою рідну. З’явився іще один солдат, ухопив двох хлопчиків за петельки, як курчат, і витягнув їх у коридор. Дітей протягли повз мертве тіло їхнього вихователя, кам’яними сходами перед фасадом замку аж до саду, в якому знайшли Флорентину, котра істерично ридала. На траві лежали в ряд трупи, здебільшого, слуг. Леон не міг витримати і сховав голову на плечі Владека. Останнього зачарувало видовище одного з тіл – великого чоловіка з пишними вусами. Це був лісник. Владек нічого не відчував, а Флорентина продовжувала СКАЧАТЬ