Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ налила мені чашку кави. Алоїс підбіг із величезним кексом, нашпигованим родзинками, посипаним мигдалем і цукатами. Вона поклала мені чималий шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тоді удав страшенно здивованого.

      – Хай мене грім поб’є, але такого, безперечно, не купиш!

      – Сама спекла, – відповіла Роза вдоволено. Вона вміла добре куховарити й любила, коли її за це хвалили. А щодо гуляшу та кексів, то вона була неперевершена. Адже вона була чешка.

      Я подивився на товариство, що сиділо біля столу. Ось вони, поденниці Божого вертограду, непохибні знавці людських душ, ці солдати кохання – ось Валлі-красуня, у якої нещодавно під час нічної прогулянки в автомобілі вкрали жоржетку з песця, ось Ліна з дерев’янкою замість однієї ноги – вона й досі знаходила собі клієнтів; ось бідолашна Фріці, що кохала плоскостопого Алоїса, хоча давно могла б мати власну квартиру та приятеля, який би утримував її; ось Марго, червонощока Марго, яка завжди ходила вбрана, як домашня служниця, і цим приваблювала елегантних кавалерів; ось Маріон, наймолодша з них усіх, усміхнена й безжурна; ось Кікі, якого не мали за чоловіка, бо він завжди носив жіноче вбрання й рум’янився; ось Мімі, бідолашна Мімі, якій уже сорок п’ять років; з розширеними венами на ногах, їй уже нелегко бігати вулицями… Було тут іще кілька жінок – подавальниць із бару, просто гостей – їх я не знав. І нарешті – другий почесний гість – «матуся», маленька, довірена особа всіх нас, втіха й підтримка нічних мандрівців, «матуся», що тримала на розі Ніколаїштрасе чавунний казан, правила ночами за пересувний буфет і міняльну контору й торгувала не тільки сосисками, а потай іще й цигарками та гумовими виробами інтимного вжитку; у неї можна було й грошей позичити.

      Я знав, як тут треба було поводитись. Сьогодні – жодного слова про звичайні їхні справи, жодного недоречного натяку. Сьогодні треба було забути про неймовірну витривалість Рози, за яку її прозвано Залізною Кобилою, про розмови Фріці з торговцем худобою Стефаном Гріголяйтом про кохання, про те, як Кікі пританцьовує вдосвіта біля кошика з крендельками. Сьогоднішня бесіда мала пасувати вишуканому дамському товариству.

      – Усе вже наготувала, Ліллі? – запитав я.

      Вона кивнула.

      – Посаг уже давно готовий.

      – Чудовий посаг, – втрутилася Роза. – Все є до останньої мереживної накидочки…

      – А навіщо ці мереживні накидочки? – запитав я.

      – Та ти що, Роббі? – Роза так докірливо глянула на мене, що я якомога швидше згадав, навіщо вони, і сказав їй про це. Мереживні накидочки – це ж плетені чохли на меблі, символ дрібнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя і втраченого раю… Усі ці жінки стали повіями не з покликання, їх просто вибило з колії нормального життя. Потай вони мріяли про шлюбну постіль, а не про розпусту. Але вони нізащо в світі не зізналися б у цьому.

      Я СКАЧАТЬ