Викрадачі діамантів. Луи Буссенар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ країни без спорядження і припасів, без запряженого биками фургона, верхи на конях, для яких тутешня муха цеце становить смертельну загрозу. По-друге, багато хто з туземних вождів і правителів нерідко вимагали з мандрівників непомірну плату за право проїзду їхніми володіннями.

      Безліч дослідників застрягало в цих краях на довгі місяці, ризикуючи життям! Навіть усесвітньо відомий доктор Лівінґстон був змушений, вичерпавши усі аргументи й ресурси, змінювати маршрути і, долаючи неймовірні труднощі, обминати ці негостинні землі. А тропічні хвороби, диявольський клімат, хижі звірі?

      Маленький загін був уже досить далеко від місця стоянки. Альбер де Вільрож, попри всю свою вдавану безтурботність, був вельми спостережливий; до того ж він був добре знайомий із працями-звітами тих мандрівників, що побували в тутешніх місцях раніше.

      – Слухай-но, друже, – сказав він Александрові, похитуючись у сідлі, – зараз в Африці саме в розпалі посушливий сезон…

      – Я помітив, – усміхнувся Шоні, обличчя в якого зробилося аж сірим від пилу.

      – Проте це нам на руку. Місцеві тубільці, мабуть, не знайомі з творчістю Лафонтена і ніколи не читали його байку «Польовий коник і Мурашка».

      – Так і є. Та й нащо їм вона?

      – Я вважаю, що вони, мов той стрибунець, танцюють, горлають і дмуть у свої дудки, геть не клопочучись про запаси продовольства на такий голодний час. Тоді як їхні порожні кишки давно вже грають марш.

      – Хай так. Чим ми кращі за них?

      – Виходить, ми можемо стати для них рятівниками! Невже ти не всадиш кулю в око слонові чи не підстрелиш звичайну антилопу з відстані якоїсь сотні метрів? Відкриємо полювання і завалимо голодних тубільців купами дичини. Легко розплатимося м’ясом за прохід їхньою землею…

      – Непогана ідея!

      – Бачиш онде, біля підніжжя горба, щось схоже на табір? Це бечуани, їх доволі багато. Нам їх не минути, тим паче, що наша мапа не цілком точна, і ми ведемо пошуки майже навпомацки…

      На чорношкірих, що з’юрмилися біля підніжжя горба, було страшно дивитися – такий виснажений, знесилений вигляд вони мали. Їх було близько сотні, включно з жінками і дітьми. Побачивши європейців, тубільці попадали на землю й похапалися за животи, показуючи, які вони голодні, й тужливо застогнали; водночас дехто з них радісно вигукував, сподіваючись на порятунок.

      – Бідолахи! – вигукнув Альбер, на якого це видовище справило гнітюче враження. – Та вони ж ледь живі!

      – Саме час вирушити на полювання і нагодувати цих голодних людей, поки не пізно, – зітхнув Александр. – Я тільки боюся, що дичини тут негусто. Ну й нещасна країна! Земля потріскалася, джерела висохли, рослинність перетворилася на попіл…

      Один із чорношкірих, як з’ясувалося, знав кілька слів англійською. Допомагаючи собі жестами, він повідав жахливу історію колись квітучого села. Через сварку із сусіднім плем’ям спалахнула війна, їхнє село спалили, загинув і врожай, уціліла лише жменька людей, яким, щоб вижити, доводиться поневірятися СКАЧАТЬ