Каторжна. Борис Грінченко

Чтение книги онлайн.

      – Як?

      – Борошна тільки на раз, та й то хлібини на дві.

      Помовчав Петро, далі каже:

      – Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю…

      – Хіба ще піти попрохати?..

      – Та до кого ж іти, коли у всіх напозичалися так, що ніхто вже не дає?

      Горпина й сама це добре знала. Замовкли обоє. Прокинулась дитина в колисці, молодиця взяла її на руки, почала годувати. Воно вхопилося голодне, та й кинуло: молока нема. Тільки ще дужче заплакало. Каже Горпина:

      – Хоч би вже самі, та оцієї дитини не було, а то тільки дивишся, як воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.

      Петрові самому дитячий плач мов ножем серце краяв. Так хіба жалем поможеш?

      – Знаєш що, Петре? Піди попрохай старосту – може, він з гамазеїв[47] дасть?..

      Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе мов ножем серце крає. Устав Петро, каже:

      – А піду! Не здихати ж із голоду!

      Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далі й пішов мовчки. Він знав, що староста[48] не може сам дати, а все ж пішов, щоб хоч не чути, як дитина плакатиме.

      «А, може, й дасть? – думає. – Хто його знає?.. Треба попрохати добре. Шкода, що на чвертку[49] ратушним нема».

      Прийшов Петро в ратушу[50], увійшов, перехрестився:

      «Здорові, з середою!» сказав і став біля порогу. Староста в кутку за столом сидів, а писар з шафи папери виймав, по столу розкладаючи. Більше нікого в ратуші нема, тільки Петро та їх двоє. Наміряється все Петро сказати, та ніяк не зможе. Думає: «А як скаже – ні, не дам?» І як подума про це, подума, що тоді в його дома і жінка, й дитина голодні сидітимуть, так дух йому перехопить, і не вимовить він нічого, тільки стоїть біля порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба, а нічого не каже він, став сам питатися:

      – А чого тобі, Петре?

      Підійшов Петро ближче, вклонився.

      – До вашої милості, – каже.

      – Ну?

      – Не положіть гніва, прийшов оце до вас… От уже третій день, мало що й ївши, сидимо… Сьогодні й крихти в роті не було і борошна нема…

      – Ну, то що?

      – Не положіть гніва… Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить, як у самого, може, нема?.. Так я оце… чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?..

      Глянув на його староста та й засміявся.

      – Ге, хлопче? Цього ми не можемо своєю волею зробити, на це дозвіл од начальства треба.

      – От управи[51] земської, розумієш? – каже писар.

      – Та воно так, – каже Петро. – Та чи не можна б як-небудь там, хоч трішки?..

      – Та й чудний же ти який, чоловіче! Ти ж чуєш, що ні, ніяк не можна.

      Петро постояв, помовчав, та й каже:

      – Та може воно так, і без управи?.. Хоч небагато…

      – Та тобі ж кажуть, чи ні? Позакладало тобі? – визвірився писар.

      А Петро все стоїть, не йде. Він і сам не розумів, чого ще СКАЧАТЬ