Каторжна. Борис Грінченко

Чтение книги онлайн.

      Нарешті скінчили. Пан член устав.

      – А тєх не будем екзаменовать? – спитавсь учитель, показуючи на школярів першого та другого року.

      – Ннєт… Та они умєють читать?.. – казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шість годин. – Хлопці, читать умєєтє? – запитався він у школярів.

      – Умієм… – несміливо відмовили деякі.

      – А щитать? Ну: дважди сєм?

      – Чотирнадцять! – гукнули всі відразу.

      – А 25 без 7?

      – Вісімнадцять.

      – Ну… – промовив член, вагаючись.

      – Може, закусить би… – обізвавсь батюшка.

      – Обикновенно… не мішало б… Ну, дєті, – знов озвався він до школярів, а ті чогось повставали, – значить, ви тепер получите свідєтельство – коториє екзамен здали, а коториє нет, то, обикновенно, учітеся, потому шо наука… то-єсть… потому, шо без єї человек тьомний… А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика – то велика наука!.. – і показуючи великість «арихметики» яко науки, пан член підняв угору проти лоба пальця і погрожаючи, штрикнув їм у повітря.

      Далі течія членового красномовства всохла, і він став, не знаючи, що казати… Школярі, батюшка, вчитель і собі стояли, не знаючи, що їм робити.

      – Так от шо… теє… – почав знову член, згадавши, як він колись був укупі з інспектором на екзамені і як саме той закінчив його, – школа у вас хорошая, і я так доложу у совет. I арихметику знають, – один не знаєть, ну, та то вже нічево… – І член так само, як і інспектор, подав руку вчителеві та батюшці.

      – Так їх распустіть? – спитав учитель.

      – Еге, да…

      – Читайте молитву! – промовив учитель.

      Хлопці, тупочучи ногами, повернулись до ікони. Прочитали молитву.

      – Ну, тепер теє… домой ідіть! – почав член. – А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того… й водочка?..

      – А всенепримінно!.. Як же!.. Пожалуйте!..

      – Так, так… От ми там і протокол[42] екзаменськой подпишем…

      Без хліба

      І

      Край села стояла хата поганенька, а в їй жив селянин із жінкою та з дитиною – хлопчик був, невеличкий, недавнечко народився. Вже третій рік був, як вони побралися, – з чужого села він її взяв, – а все ніяк не могли збитися на хазяйство. У їх тільки й було худоби, що теличка, – купили її торішню весну, – та й та недавно здохла. А хоч би й не здохла, то все ж годувати нічим було б. Як усе недороди, то й самим їсти нічого – не то що теличці. Поплакала Горпина за теличкою, так хіба з того доможеться?

      На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже його знає, як і жити – ніхто й позичати не став, усякий каже:

      – Що я тобі позичатиму? У мене в самого, може, діти голодні сидять, а тобі давай, давай, а назад і не сподівайся. Ти вже он у всього села напозичавсь. Тут сам за мішок хліба, може, хтойзна-що віддав би!

СКАЧАТЬ