Місячна долина. Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ все втихомириться, – всміхнувся Біллі до Сексон. – Я їх знаю. Їх хлібом не годуй, а дай пововтузитись. Ця буча приперчила їм свято – такої насолоди давно вже не бувало. А що, я не казав? Гляньте-но на той стіл!

      Там стояв гурт розкуйовджених чоловіків і жінок, ще спітнілих та засапаних, і вони щиро стискали одне одному руки.

      – Ходім потанцюймо, – попросила Мері, тягнучи своїх до павільйону.

      По всьому парку юрмилися каменярі, – недавні вороги ручкалися й мирилися, а бари, що розташувалися на вільному повітрі, обступив люд, вельми охочий хильнути чарчину.

      Сексон ішла, близько притулившись до Біллі. Вона пишалася ним. Він умів битися і вмів уникати сутичок. Під час сьогоднішньої колотнечі він тільки про те й дбав. Тож вона добре розуміла, що Біллі й на мить не забував ні про неї, ані про Мері.

      – Ви хоробрий, – сказала вона йому.

      – Невелика штука відібрати цукерку в дитини, – заперечив він. – Вони просто галабурдники, махають руками, наче вітряки. Боксу вони не тямлять. Самі лізуть під руку. – Тільки й лишається, що бити їх. То вже не справжня колотнеча, знаєте.

      Він по-хлоп’ячому стурбовано глянув на свої розбиті суглоби.

      – А взавтра мені натягати віжки оцими руками, – поскаржився він, – Невесело буде, коли вони понабрякають.

      Розділ V

      О восьмій годині оркестр «Ель Віста» заграв «Краю рідний, краю», і всі четверо, поспішаючи слідом за іншими до спеціального потягу, встигли захопити у вагоні місця одне проти одного. Коли весела юрба набилася у проходи й площадки вагонів, потяг рушив у свій недалекий перегін – з передмістя до Окленда. У вагоні разом завели різних пісень – хто що і як умів, і Берт, схиливши голову Мері на груди, співав у неї в обіймах «На берегах Вобешу». І проспівав усе від початку й до кінця, не зважаючи на одчайдушний галас, що його зчинили дві баталії, одна на сусідній площадці, друга в протилежному кінці вагона, доки їх урешті погамували під жіночий вереск і брязкіт розбитого скла полісмени, які супроводили потяг.

      Біллі завів сумної пісні про ковбоя з одноманітним приспівом «Поховайте мене у преріях диких».

      – Ви цієї ще ніколи не чули; її часто співав мій батько, – сказав він, скінчивши, нарешті, на превелику радість Сексон.

      Вона відкрила в ньому першу ваду: йому наче ведмідь на вухо наступив, ані однієї правильної ноти він не міг узяти, – все фальш!

      – Я співаю рідко, – додав він.

      – Та й добре робить, – пояснив Берт подрузі Біллі. – А ні, то приятелі вбили б його.

      – Вони всі глузують з мого співу, – вдався Біллі до Сексон. – А скажіть по совісті, невже я справді так кепсько співаю?

      – Ні, ні… не кепсько, а… може, трохи однотонно, – відповіла вона, завагавшись.

      – І зовсім не однотонно, – заперечив він. – Ви всі наче змовилися. Закладаюся, що Берт наклепав уже на мене. А тепер заспівайте-но ви, Сексон. Я певен, ви добре співаєте. Це видко по вас.

      Вона СКАЧАТЬ