Григорій Косинка. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Молодець Фавст. Так і треба одказувати… Він же тебе не питає, чого ти погони згубив? – визвірився до Клєнцова той такий хриплий голос з кутка.

      Клєнцов в’їдливо огризнувся, але його ніхто не підтримав. Правда, усім до вподоби було нове прізвище, що його дав Конюшині Клєнцов: «Фавст». То нічого, що сам Конюшина не розумів, до чого воно – прізвище таке. Про великого Ґете він теж уперше чув у камері…

      Фавст з Поділля не знав ще, чи сміються тут з його вахлюватости і вбогости, чи таки підтримують проти Клєнцова, – тоді ще раз обвів усіх своїми великими, сірими очима – побачив глузливу усмішку на устах Клєнцова, але все-таки вирішив чомусь, що таки підтримують його, Фавста з Поділля.

      Урочисто витяг з кишені засмальцьованого кисета, поклав його на білі, латками вкриті штани, добродушно засміявся:

      – Куріть, хай дома не журяться, – сказав він. – Добре тут у вас, а я… Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне – люди є… Там, де був я…

      Він раптом замовк.

      – До віку б гадам таке добро! – вихопився з кутка той таки голос, що підтримав був Конюшину проти Клєнцова.

      Фавст здивовано підвів очі: чи не сказав він якоїсь дурниці? Здається, що ні, але краще йому не цвенькати, бо тюрма – сам знає – не дуже любить балакучих… Тоді здалека, з характерною і притаманною лише селянам дипломатією, почав був виправдуватися:

      – Ая. У вас, кажу, тому добре, що – тепло, нари є…

      – … С-сш! Як він мені болить! Проклятий, як він мені болить. Пся крев, пся мать, занімій.

      По камері бігав у валянках невідомий Фавстові чоловік, з походження і вимови, видно було, поляк, і все лаяв свої зуби, спльовуючи раз-у-раз ріденьку слину з рота.

      Коли пан Яцьківський – так звали його – зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти:

      – Ая, зуби? Знаю. Це якби самогон-первак, а тоді намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок – повірте, одразу заніміє. Я знаю.

      Яцьківський образився:

      – Цо? Заніміє? Ти краще, хлопе, порадь це своєму батькові, розумієш? Маєш його? Заніміє.

      Але Конюшина не бачив, здавалося, нічого образливого: порада була, як порада. Йому навіть зробилося трохи смішно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви – настовбурчився, розсердився і гасає по камері з кутка в куток. Знизивши плечима, Конюшина мимоволі задивився на цього гоноровитого панка.

      А треба знати, що пан Яцьківський був із своїм гонором за втіху для всієї камери: конфедератка, австрійська шинеля з білими орлами, бундючні вуса, а вже гонору того, що тільки в’їдливий Клєнцов міг його збити жартуючи:

      – У пана Яцьківського, – казав він серйозно, – воша теж дурно не лізе… Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає історичні межі, що їх позбулися поляки…

      Яцьківський, зрозуміла річ, люто лаявся на такі слова, але хіба можна зупинити Клєнцова?

      – …Пан Яцьківський, – не звертаючи уваги на лайку, говорив Клєнцов, – найбільше тужить за блискучим СКАЧАТЬ