Князь Ігор. Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вістку і вірну службу, коня, одяг і зброю, а це – ціле багатство! Чого ще треба?

      Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що чиясь рука шарпнула за плече.

      – Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! – почувся Самуїлів голос. – Підемо далі!

      Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.

      – Куди ж іти?

      – Бери коня за повід і не відставай від мене!

      Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи город, там – порятунок, для них – тепла хата, для коней – затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!

      Хатина виринула з пітьми раптово – визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.

      Самуїл загрюкав списом у двері.

      – Господарю, відчини!

      Двері відхилилися – почувся старечий голос:

      – Хто тут? Кого Бог послав?

      – Подорожні, отче! Пускай до хати – замерзаємо!

      – Та хто ж ви такі?

      – Гінці від князя переяславського до князів київських.

      – То ви б їхали городище – до тіуна12.

      – А що це за городище?

      – Та Глібів же!

      – Глібів! Далеко?

      – Та ні – всього поприще…13 А це – посад…

      – Отче, Бога бійся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш – поприще! Ні, заночуємо в тебе! – І Самуїл рішуче відсторонив старого з порога. – Хлів у тебе є?

      – Та є.

      – То постав туди наших коней та сінця їм дай!

      Старий накинув на плечі кожушину, і вони гуртом напоїли коней, розсідлали і заклали їм сіна. А попоравшись, зайшли до хижки.

      Хатина була невеличка. Зліва від дверей – піч, під образами – стіл, за піччю – широкий піл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Під стінами – лави. У челюстях печі горить лучина, освітлює невеликий шевський столик з різним шевським причандаллям – дерев’яними колодками, дратвою, смолою, ножем, молотком… Там же, на столику, стояла пара старих чобіт – один чобіт полагоджений, а другий ще на копилі. На жердині, під стелею, висіла немудра смердівська одяганка.

      Подорожні примостили сідла і сакви на лаві, біля дверей, почали роздягатися. Повітря сколихнулося – по хаті від лучини пішли мерехтливі тіні.

      – Як тебе звати, діду? – спитав Самуїл.

      – Піп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом… Тож і ви звіть Живосилом.

      – То, може, діду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу – ой як хочеться!

      – А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди раді, – відповів дід Живосил і заглянув за піч: – Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей – готуй вечеряти!

      З-під кожушини вилізла дівчина, накинула на плечі опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на світло.

      – Добрий СКАЧАТЬ