Лісова пісня. Леся Українка

Чтение книги онлайн.

      Широким помахом угору здійнялись

      І сплеснули… О чарівнице, стій!

      Візьми мене з собою, линьмо разом! (1, 150)

      Особливо важко було тоді, коли знесилене хворобами тіло породжувало «хворі примари», коли на серце налягали «чорні хмари лихого пречуття» фізичного завершення життя, – тоді «скарги жалібнії» у піснях-сиротах линули до людей, та ніхто не приймав їх, хоча вони були і милі серцю, за своїх, і поетеса знову й знову переконує себе, що не може, не повинна одягати свої мрії в «смуткові шати» – до молодої своєї музи прагнуть її надії, її сподівання відродити «щирі, одважні слова», бо тільки вона, далекая муза, владна захопити її, свою вихованку, в танок натхнення і підняти на своїх крилах до зірок. Магія творчого горіння була такою жаданою і непереборно навальною, що поетеса поринала у цей вир образного шаленства з надією пригасити, притлумити бодай на якусь мить фізичний біль і скорботні переживання своєї недуги.

      «[…] від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати, та й се фраза, що я пишу „только в припадке умопомешательства”, – признається Леся Українка на початку червня 1912 р. в листі до Л. М. Старицької-Черняхівської, – бо я тільки тоді можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающи-ми інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idee fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знов лежу zusammengeklappt (розслаблена. – нім.), як порожня торбина. Отак я писала „Лісову пісню” і все, що писала остатнього року» (12, 394).

      Українське радянське літературознавство, ідеологічно заякорене на обов’язкову соціально-політичну заангажованість кожного митця, якого велено було ввести в пантеон української класики, не наважувалося і не сміло одверто говорити про ірраціональний характер мистецького самовираження Лесі Українки. її немилосердна боротьба з фізичною недугою розглядалася під кутом зору громадянського обов’язку поетеси, раціонально вивіреної необхідності повстати супроти темних сил капіталістичного світу. Що ж, так було, і переважна більшість української інтелігенції вимушена була запрягатися в національний віз відповідальності за мову, освіту, культуру, соціальне визволення і здобуття державної незалежності. Проте сам творчий процес – явище складне, суто індивідуальне, його спонуки криються в глибинах підсвідомості, мають ірраціональний характер і не підлягають повному розшифруванню. Тому особливо важливо відшукати в житті і творчості митця, передусім у його мистецьких вивершеннях спонтанних спалахів образної уяви, ті єднальні, синтезні вияви гармонійного вираження підсвідомого, символічного і логічного, раціонального, передовсім стимульованого високим національним обов’язком.

      Леся Українка не раз замислювалася над природою мистецького самовираження, над психоемоційними збудниками натхнення не лише в собі, хоча могутня, знесилююча навала творчого пережиття і вабила, й лякала…

      Зима і весна 1912 року СКАЧАТЬ