Шляхи долі. О. Генри

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ яка не принесе й десятої частини своєї ціни. Тільки минулого тижня я купив у торговця віз всякого добра, яке він роздобув на розпродажі королівських речей. Продавали майно з палацу одного великого пана – забув його титул – якого вигнали через змову проти короля. Була там і зброя. Пістоль – ох, зброя гідна принца! Для тебе, друже Міньйо, усього сорок франків. Але, може, аркебуза…

      – Підходить, – сказав Девід, кидаючи гроші на прилавок. – Він заряджений?

      – Я заряджу, – сказав Цайґлер. – А ще за десять франків дам порох і кулю.

      Девід запхав пістоль під плащ і рушив додому. Івон там не було. Останнім часом вона взяла за звичку ходити по сусідах. Але в печі на кухні горів вогонь. Девід відчинив двері й вкинув вірші в розжарене вугілля. Вони запалали з неприємним звуком.

      – Пісня ворона! – сказав поет.

      Він пішов на горище й зачинився там. У селі стояла тиша, тому багато людей чітко почули рев пістоля. Вони кинулися на звук і побачили, що зі сходів стелиться дим.

      Чоловіки поклали тіло поета на ліжко, незграбно прикриваючи пошматоване пір’я бідного чорного ворона. Жінки торохтіли, як їм його шкода. Хтось побіг розказати Івон.

      Мосьє Папіно, чий ніс привів його туди одним із перших, підняв зброю і пробігся знаючим і співчутливим водночас поглядом по срібному гравіруванні.

      – Герб – пояснив вінкюре, – мосьє маркіза де Бупарітса.

      ХРАНИТЕЛЬ ЛИЦАРСЬКОЇ ЧЕСТІ

      Не останньою людиною в банку Веймаут був дядько Бушрод. Шістдесят років дядько Бушрод служив дому Веймаут вірою і правдою в ролі робітника, довіреної особи та друга. Зовні дядько Бушролд був темним у тон банківських меблів з червоного дерева; душа ж його була біла, як чисті сторінки банківських бухгалтерських книг. Незмірно приємним було б таке порівняння для дядька Бушроді; бо для нього єдиним інститутом, вартим уваги, був банк Веймаут, в якому він був чимось середнім між швейцаром і генералісимусом.

      Веймаут мрійливо розташувався в тіні пагорбів на краю Південної долини. У Веймаутвіллі було три банки. Два з них – цілком безнадійні, запущені установи, яким бракувало респектабельності та престижу Веймаута. Третій був банк, очолюваний Веймаутами – і дядьком Бушродом. У старому веймаутському маєтку – маєтку з червоної цегли, із білою галереєю, перший справа, коли будете заходити в місто з боку затоки Едлер – жили містер Роберт Веймаут (президент банку), його овдовіла донька, місіс Весі – усі називали її «міс Летті» – і її двоє дітей, Нен і Ґай. Там же ж, у хатині на території маєтку, мешкав дядько Бушрод і тітка Мелінді, його дружина. Містер Вільям Веймаут (касир банку) жив у витонченому сучасному будинку на центральній вулиці.

      Містер Роберт був крупним, огрядним чоловіком шістдесяти двох років, круглолицим, із довгим сивим волоссям і полум’яними блакитними очима. Він мав запальну вдачу, був добрим, щедрим, усміхався парубоцькою усмішкою і розмовляв грізним голосом куди більш грізним за його слова. Містер Вільям був м’якшою людиною, вишуканий у манерах та занурений СКАЧАТЬ