Шляхи долі. О. Генри

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ще міцніше схопив торбу. Світло потяга освітило тіні на станції. Гул наростав, і люди на пероні заметушилися.

      – Містере Роберте, дайте мені торбу. Я маю повне право з вами так розмовляти. Я служив вам змалечку. Я пройшов війну як ваш прислужник і прогнав янкі на Північ. Я був на вашому весіллі, і я був поряд, коли народилася міс Летті. І діти міс Летті, вони кожного дня чекають, коли прийде дядько Бушрод. Я такий самий Веймаут, тільки з іншими правами та кольором шкіри. Ми з вами обоє немолоді, містере Роберт. Вже недовго до того, як ми знову побачимося з міс Лусі й звітуватимемо перед нею про наші вчинки. Старому негру нічого буде сказати, крім того, що він робив усе, що міг, для родини, якій належав. Але Веймаути, їм належить сказати, що вони жили без страху й догани. Дайте валізку, містере Роберте – я однаково заберу. Я віднесу її назад у банк і замкну в сховищі. Я зроблю так, як просила мене міс Лусі. Відпустіть, містере Роберт.

      Поїзд прибув на станцію. Якісь чоловіки штовхали багаж. Двійко-трійко пасажирів зійшли й пішли в ніч. Провідник ступив на гравій, махнув ліхтарем і гукнув: «Агов, Френку!» комусь невидимому. Задзвонив дзвінок, засичали гальма, провідник, розтягуючи слова, закликав: «Усі у вагон!».

      Містер Роберт відпустив торбу. Дядько Бушрод притиснув її до грудей обома руками, який пригортають своїх коханих.

      – Забирайте, Бушроде, – сказав містер Роберт, засовуючи руки в кишені, – і більше про це не згадуйте! Ви сказали достатньо. Я сідаю на поїзд. Скажіть містерові Вільяму, що я повернуся в суботу. Добраніч!

      Банкір піднявся східцями поїзда, який вже встиг зрушити з місця, і зник у вагоні. Дядько Бушрод стояв нерухомий, усе що притискаючи дорогоцінну торбу. Очі його були заплющені, а вуста ворушилися від слів подяки Всевишньому за порятунок честі Веймаутів. Він знав, що містер Роберт повернеться, коли обіцяв. Веймаути ніколи не брехали. І тепер, слава Богу, ніхто не зможе сказати, що вони розкрадають майно.

      Тоді старий отямився, що має далі подбати про фонди банку Веймаут, куди й відправився з відкупленою торбою.

      За три години їзди від Веймаутвілля, під покровом сивого світанку, містер Роберт зійшов з поїзда на безлюдній зупинці на вимогу. Там він заледве міг розгледіти постать чоловіка, який чекав на пероні, і обриси коляски, коней і кучера. Ззаду коляски стирчав десяток бамбукових вудок.

      – Ти тут, Бобе, – сказав суддя Аркінард, старий друг містера Роберта зі шкільних років. Чудовий буде день для рибалки. Я думав, ти казав – ти що, нічого не приніс?

      Президент банку Веймаут зняв капелюха й вивільнив сиві кучері.

      – Ну, Бене, правду кажучи, мені завадив збіса зухвалий негр, який належить моїй сім’ї. Він прийшов на станцію і все зірвав. Він нічого поганого не мав на думці – та й взагалі, він таки має рацію. Якось він дізнався, що я з собою маю – хоч я ховав це в сховищі банку й забрав звідти потайки, опівночі. Він, напевно, зауважив, що я випиваю трохи більше, ніж годиться джентльмену, і знайшов потрібні аргументи.

      – Я СКАЧАТЬ