Шляхи долі. О. Генри

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ днів мандрував він великою дорогою, спав на ароматних ложах, які йому дарувала природа, або на скиртах, зібраних селянами, їв чорний хліб, яким його гостин-но вгощали, пив зі струмків чи з баклаги щедрих пастухів.

      Нарешті він перетнув великий міст і ввійшов в усміхнене місто, яке розчавило чи увінчало більше поетів, ніж решта світу разом взята. Йому перехопило подих, коли Париж тихенько заспівав йому свою вітальну пісню – мелодію голосу, кроків та коліс.

      Високо вгорі під піддашком старого будинку на вулиці Конті Девід заплатив за помешкання, сів на дерев’яне крісло й узявся за вірші. Вулиця, яка колись приймала важливих та знатних мешканців, тепер належала тим, хто йде слідом за занепадом.

      Будинки були високі й не втратили залишків зруйнованої гідності, але єдиними мешканцями багатьох із них були тільки пилюка та павуки. Поночі від бару до бару доносився дзенькіт сталі й вигуки хуліганів. Там, де раніше жила вишуканість, тепер можна було знайти хіба прогнилу, грубу нестриманість. Але там Девіду вдалося знайти житло собі по кишені.

      Одного дня по обіді він повертався з вилазки в нижчий світ, з хлібом, сиром і дешевим вином. На сходах він зустрів – чи, радше, наштовхнувся на, бо та сиділа на сходинці – молоду жінку такої вроди, яка перевершувала уяву поета. Вільний, темний плащ розкрився і відкрив розкішну сукню. Вираз в її очах мінявся з плином думок у неї в голові. Однієї миті очі в неї були круглі й простодушні, як у дитини, а наступної – видовжені й хитрі, як у циганки. Одна рука припідняла сукню, відкриваючи маленьку туфлю на високому каблуці з розв’язаними стрічками. Така вона була небесна, не годилося їй нахилятися, їй годилося хіба зачаровувати та командувати! Може, вона побачила Девіда й чекала, щоб він їй допоміг.

      Ах, чи пробачить їй мосьє, що вона окупувала сходи, але ж туфелька! – неслухняна туфелька! Як шкода! Не хоче триматися зав’язаною. Ах! Якби ж тільки мосьє був таким ласкавим!

      Пальці поета тремтіли, коли він зав’язував неслухняну стрічку. Він готовий був утекти від небезпеки, обіцяної її присутністю, але очі стали видовженими й хитрими, як у циганки, і затримали його. Він нахилився через поруччя, стискаючи пляшку кислого вина.

      – Ви були таким добрим, – сказала вона, всміхаючись. – Може, мосьє живе в цьому домі?

      – Так, мадам. Думаю, так, мадам.

      – Може, ще й на третьому поверсі?

      – Ні, мадам; вище.

      Дама нетерпляче заворушила пальцями.

      – Вибачте. Я така делікатна зі своїми питаннями. Мосьє мені вибачить? Звісно ж, не годиться питати, де мосьє мешкає.

      – Мадам, не кажіть так. Я живу…

      – Ні-ні-ні; не кажіть мені. Тепер я розумію свою помилку. Але не можу втратити інтересу, який відчуваю до цього будинку. Колись я тут жила. Я часто сюди приходжу, щоб помріяти про ті минулі дні. Вас влаштує таке виправдання?

      – Дозвольте сказати, що вам не потрібні жодні виправдання, – запинаючись, сказав поет. – Я живу на горішньому поверсі СКАЧАТЬ