Лола у весільній подорожі. Ізабель Абеді

Чтение книги онлайн.

      Під ці заспокійливі звуки я й заснула.

      2.

      Жахливий крик і диво дивне

      Уранці, рівно о пів на шосту, мене розбудив сердитий голос бабусі.

      – Ні, ні й іще раз ні! – долинало з передпокою. – Це моє останнє слово!

      – Так! – вистрілило, немов із гармати. – Так, так, так! Рашки Азилі!

      Бабуся застогнала й гукнула до мами:

      – Вона не хоче нічого залишати!

      Я розсміялася й вистрибнула з постелі.

      «Азилі» – так моя тітка називає Бразилію, а «рашки» – це м’які іграшкові звірятка. Їх у неї – півзоопарку. Місяців зо два тому вона наполягла, щоб її улюбленців віднесли до дитячого садка у чорній валізці. Тепер ця валізка стояла в нас у передпокої, поряд із іншою, такою ж самою, але більшою, на якій я під наглядом тітки зробила наліпку «Ібсель Пек».

      – Не знаю, чи зможемо ми взяти все це, – папай заклопотано насупився.

      Зрештою ми змогли.

      За три години ми помахали руками бабусі й дідусеві й пройшли через стійку паспортного контролю до літака. Моя тітка витягла з валізи три «рашки» і заявила, що візьме їх із собою до салону. Це були безрогий носоріг, усміхнений телепузик і білий ведмідь, забруднений варенням.

      – Рашки вікно, Опа каю! – твердо сказала тітка Лізбет Пенелопі, коли ми підійшли до наших місць.

      Ми зайшли до салону літака першими, і стюардеса притримала мене за плече, тому що я відразу ж рушила вперед – до найкращих місць.

      – Ваші крісла у хвості, – посміхнулася вона й показала цифру на квитку.

      Ой! А я чомусь гадала, що ті, хто прийшов першим, займають місця в самому початку салону. Напевно, в літаках усе інакше. Відтак, ми пішли до третього з кінця ряду й почали вирішувати, де кому сісти.

      – Твої звірятка сидітимуть поряд із тобою біля вікна, а я сяду біля проходу. Я правильно зрозуміла? – сміючись, перепитала Пенелопа.

      – Рально, – підтвердила задоволена тітка і дзвінко цмокнула Пенелопу в щоку.

      Тепер у Пенелопи теж була така сама червона пляма на щоці, як і в білого ведмедя, тому що дорогою до аеропорту тітка жувала булочку з вишневим джемом.

      – Сподіваюся, нас усе ж таки погодують, – заклопотано пробурмотіла Фло. – У мене сьогодні вранці шматок у горло не ліз. Сол приніс мені бутерброд із крабами. О шостій ранку він уже стояв під дверима, щоб попрощатися, – Фло щільніше затягнула пасок безпеки. – Завтра він летить у Кіто до бабусі й дідуся. Каже, що наступного року я теж маю туди полетіти.

      На обличчі у Фло з’явився мрійливий вираз. Сол – її друг, і, звісно, вона скучатиме за ним так само, як і я за Алексом.

      – Ну що, Кокадо? – запитав папай. Вони з мамою сиділи за нами. – Як почуваєшся перед першим польотом? Хвилюєшся?

      Кокада – це мене папай так називає. Взагалі, бразильською це означає СКАЧАТЬ