Казки добрих сусідів. Сорок дівчат. Узбецькі народні казки. Народное творчество
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Казки добрих сусідів. Сорок дівчат. Узбецькі народні казки - Народное творчество страница 2

СКАЧАТЬ побудувати палац у повітрі, значить, можна і воду в ситах носити.

      Подивився зодчий на падишаха, повернувся до нього спиною і вийшов з палацу.

      Так зодчий переміг у словесній суперечці падишаха і врятував візира.

* * *

      Алмауз Кампир[1]

      Давно-давно колись жили старий зі своєю старою. Сім’я у них була невелика. Замолоду трудились вони не покладаючи рук; поступово надбали господарство і на старості літ жили у достатку. Чоловік та жінка удвох ростили і виховували єдиного сина, терпляче привчаючи його до праці. Вони його дуже любили і часто балували. Син у всьому допомагав батькам. У нього була улюблена іграшка – золота сокка[2]. Він часто грався ашічкою, дуже влучно бив соккою і міг одним ударом вибити з кону декілька ашічок. Він ніколи не розлучався із золотою соккою і навіть у підлітковому віці завжди носив її з собою.

      Кожного року наприкінці весни вся сім’я виїздила в гірську ущелину на літнє пасовище. Старий перевозив туди юрту, різний домашній скарб. Хлопчик, сидячи верхи на коні, гнав усіляку худобу: корову, бичка, овець та кіз. В ущелині було пасовисько з густою і соковитою травою. Старий ставив юрту, і вони усе літо жили на чистому повітрі, а худоба паслась на привіллі. З першими холодами сім’я поверталася в селище.

      Якось старий затримався в горах на літньому пасовиську довше, ніж звичайно. Літо вже закінчилось, та погода все ще стояла тепла і суха. Зрідка випадали дощі, а потім знову стояли теплі сонячні дні. Нарешті, вже пізньої осені, коли стало холодно, старий сказав, що пора перебиратися на зимівлю в селище. Удвох із сином розібрав він юрту, нав’ючив усі речі на коня. Син сів верхи на дворічного лошака і погнав худобу. А про свою золоту сокку він зовсім забув, і вона залишилась на пасовищі – там, де він востаннє грався.

      Потім, коли вони вже приїхали додому, хлопчик засунув руку в кишеню, а золотої сокки там немає. «Де ж вона?» – подумав хлопець, та не міг згадати. Так і заснув з думкою про золоту сокку.

      Наступного дня вранці він запитав у матері:

      – Мамо, ти не знаєш, де моя золота сокка?

      Та мати не знала.

      Хлопець пішов тоді до батька і запитав:

      – Батьку, а де ж моя золота сокка?

      – Ох, синку, ти, мабуть, залишив її на пасовищі, – відповів старий. – Сідай на лошачка та привези її.

      Син осідлав лошака, сів верхи і поскакав у гори, на пасовище. Тільки при заході сонця він під’їхав до знайомої ущелини. Піднявся хлопець по схилу гори до стоянки, дивиться – на тому місці, де була юрта, сидить якась стара, страшна-страшна, ніс у неї довгий, загнувся гачком, як у хижої птахи, очі запали, лице все в зморшках, зуби жовті й великі, як ікла, сиві пасма розкуйовджені, руки довгі, кістляві, а на пальцях кігті. «Та це ж відьма Алмауз Кампир! – промайнуло в голові у хлопця, і відразу мурашки побігли у нього по спині.

      А стара сидить собі навпочіпки і підкидає його золоту ашічку. Золота сокка, падаючи на землю, увесь час лягає в положенні СКАЧАТЬ



<p>1</p>

Алмауз Кампир – персонаж узбецьких казок і переказів. Це стара- престара чаклунка. Голова у неї величиною з юрту, рот – як двері. Служать чаклунці сорок дивів, яких ніхто не може здолати. На обід Алмауз Кампир з’їдає цілого верблюда, на вечерю сім баранів. Їжу вона собі готує в казані, який не можуть підняти й сорок чоловік. Особливо Алмауз Кампир полюбляє людське м’ясо, часто ходить по селах-містах і викрадає малих дітей. У казках герой перемагає чаклунку хитрістю чи за допомогою добрих чарівних персонажів і предметів. (Подібний персонаж – слов’янська Баба-Яга.)

<p>2</p>

Сокка – ашічка, биток.