Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Шляхом бурхливим - Григорій Бабенко страница 46

СКАЧАТЬ штовхаючи в спину, до ватага в стебнованому халаті. Косооке й вилицювате обличчя запорожця було в крові, а ліве вухо одрубане наполовину. Ватаг подивився на нього, насупив брови й кинув кілька слів. Полонений запорожець щось відповів йому по-татарському. Тоді ватаг підняв руку й показав на розхристану сорочку запорожця. На темній шиї у того висів хрест. Запорожець здвигнув плечима, засміявся і, зірвавши з себе хрест, кинув його на дорогу. Потім тихо й швидко забалакав по-татарському.

      Ватаг кивав головою, наче кажучи: так, так! А на губах йому грала недобра усмішка. Раптом обличчя його перекосилося від гніву. Він торкнув стременами коня і, під’їхавши до бранця, вдарив його нагаєм по голові. Полонений повалився на землю, і тут скоїлося таке, що Дорош не міг забути все своє життя: до полоненого підскочив піший рябий татарин і гострою кривою шаблею розпоров йому живіт. Кишки випали з живота, а полонений корчився на дорозі і шкрябав руками землю. Ватаг знову щось сказав, обернувшись до рябого татарина, і той, витягши з сагайдака стрілу, вистрелив і добив запорожця.

      Тільки один Дорош був ще верхи. Всі – і запорожці, і москалі – були вже на ногах, а коні їхні стояли поміж татарських коней. Хлопець розглянувся навкруги, маючи на думці задати ходу від татар; але це було неможливо: татар було так багато, і всі вони стояли так близько від нього, що й гадати про втечу не доводилося. Дорош з жахом чекав, що татари почнуть убивати всіх москалів і запорожців, бо смерть косоокого запорожця була не зовсім зрозуміла для нього. Про себе він якось не думав. Але татари не убили більш нікого. Шість татар прив’язали до ніг побитих аркани і поволочили їх у ліс, а решта тихо поїхали дорогою і погнали поперед себе бранців. Дорош їхав поруч ватага. Татари під’їхали до лісу недалеко від того місця, де був запорозький табір. Тут Дорошеві звеліли злізти з коня, зв’язали йому руки і прив’язали до інших полонених. Коли зовсім стемніло, весь загін вийшов з лісу на шлях, а коло бранців лишилося тільки чотири татарина.

      Доля, у вигляді татарського загону, наче посміялася з Глека та Стрєшньова: вони стояли один коло одного, і руки їм зв’язані були одним мотузком.

      – Ну, що, Стрешне, – звернувся до москаля Глек, – радий, що впіймав запорожця? Тепер я від тебе не втечу. Та й на каторзі, мабуть, на одній лаві сидітимемо.

      Стрєшньов мовчав. Він думав про те, що марно загубив волю, загубив те, що найдорожче чоловікові, загубив саме тоді, коли сам хотів поневолити іншого. Він думав про те, що коли б не татари, його б, мабуть, задушив Глек, але тепер у душі його не було вже злости до запорожця і ніякої вдячности до своїх визволителів татар. І його ворогування з запорожцями стало в зовсім іншому освітленні. Він згадав, що винуватий був він сам, що запорожець захищав старого Журавля і в чесній бійці один проти трьох ненавмисне убив Гусєва; він згадав, як бив запорожця у в’язниці, коли той не хотів лізти в колодки. Його здивувало, як такі прості і ясні гадки не приходили йому в голову, поки він сам не попав у неволю. А попереду – СКАЧАТЬ