Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

      – Ти що ж, вражий сину… – почав і він, але, побачивши хлопця, замовк.

      – Я зараз! – крикнув Глек, – важлива справа.

      – Швидше, – гукнув Сербин, – бо зараз твоя черга.

      Дорош розповів запорожцеві про те, що москалі шукатимуть його тут, в Артемівці. Запорожець свиснув.

      – А вони ж відкіля знають, що я в Артемівці?

      – Та ти ж сам казав піддячому, що приїхав з дорученням отамана до Сірчихи.

      – І дурний, бачу, був, що казав. Так ти кажеш, їх не більш як сім-вісім? Не страшно. Вони ж не знають, що нас теж вісім чоловік. Тільки все ж треба відсіля тікати. Не хочеться наробити клопоту Серби-нові, бо як ми тут зчепимося з москалями, буде йому халепа від полковника. Всі вони тут так живуть, що одним оком на полковника, а другим на воєводу дивляться.

      – А де ж інші товариші?

      – Недалеко, в лісі. І кацап там.

      – Чом же вас тут тільки двоє? А що як наїдуть москалі; як там на винниці було?

      – Тоді буде погано. Але нічого не зробиш. Пан Сербин хоч кривиться, але приймає нас добре, бо боїться Сірка. А коли б мої хлопці були тут, та ще привели б із собою холопа, мабуть, і він не вдержався б і побіг до полковника. Він і тепер як на голках сидить, не знає, як здихатися нас.

      Глек балакав голосно і зовсім не зважав на те, чи чує його пан Сербин, чи ні.

      – Ну, та нічого. Треба пообідати в пана сотника! А там, після обід рушимо на Тор, там чимала ватага наших хлопців з Запоріжжя по сіль приїхала.

      Дорош здивувався необачності запорожця, зліз з коня, спутав йому ноги і пустив пастися. В цю хвилину до річки прибіг хлопець, що його Дорош бачив з бубликом коло сотникової хати. Тепер він тримав у руках добрий шматок книша.

      – Тату, – крикнув він сотникові, – мама казали, щоб ішли обідати!

      – От і добре, пора черв’ячка заморити. Скажи матері, що зараз. Здоров, хлопче!

      – А батько чом не приїхав? – спитав він Дороша.

      – Не знаю. Я до Павла.

      – На Запоріжжя тікати хочеш?

      – А справді, Дороше, – ляснув Глек по плечу хлопця, – тікаймо за пороги!

      Хлопець мовчав. Козаки вбралися. Сербин узяв недопиту четвертину, зав’язав хустку, що на ній лежали огірки, і віддав її синові, а сам з четвертиною пішов попереду.

      Обідало досить багато народу: сотник з сусідньої сотні Остап Дудка з жінкою, що витирала піт з лоба шовковою хусткою, три козаки з Мерефи, запорожці, жінка Сербинова – жвава білява молодиця, стара Сірчиха – кремезна й міцна ще жінка зі спокійними, навіть холодними очима самостійної жінки, але коли вона усміхалася – а це бувало досить рідко, – обличчя їй вкривалося сіткою зморщок, погляд ставав м’який і вся вона здавалася доброю й ласка-вою бабусею, Дорош та численна Сербинова дітвора.

      Горілка була некупована й швидко розв’язала язики. Сотник Дудка давно поглядав скоса на Глека та старого запорожця. Обидва вони були в досить старих СКАЧАТЬ