І це все, що я хотіла сказати про кохання. Світлана Веренич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ На щастя, подружки були настільки поглинені своїми проблемами, що нічого не помічали. А може, дійсно ще нічого не вказувало на мій стан…

      Наприкінці травня, в суботу, на порозі моєї кімнати раптово з’явився Олекса:

      – Ну, ти як тут? – окинув поглядом ледь помітний животик, усміхнувся, – Не передумала?

      – Не передумала, – я відвернулася й присіла на ліжко.

      – Ну й добре, – байдуже продовжив він, – збирайся. Ми тут з хлопцями пікнічок з шашличками влаштовуємо, поїхали, відпочинеш. Досить зубрити, встигнеш ще за книгами насидітися. Не дуйся, краще швиденько збирайся.

      Вечоріло, денна спека змінилася приємною прохолодою. Я так йому зраділа, що не помітила його внутрішнього напруження, не дорікнула за таку довгу відсутність. Спробувала натягнути джинси, але вони були вже не просто тісні, вони не сходилися в талії на декілька сантиметрів, не пройде й місяця, як моє маля почне ворушитися. Довелося надягти старе широке плаття, розкльошене від грудей, тітка пошила мені його ще торік, тоді це було ще модно. І знову я не звернула уваги на його пильний холодний погляд удава з тераріуму.

      Ми їхали вже з півгодини, промайнули чистенькі приміські села, Олексій звернув з шосе на якусь майже непомітну дорогу до лісу.

      – Хіба пікнік не на березі Дніпра? – я вперше після нашої сварки-розриву звернулася до нього з питанням.

      – Зараз усе побачиш, – він різко пригальмував біля невеликої галявинки. – Виходь, приїхали.

      У лісі швидко темніло. Він розчахнув переді мною дверцята й простягнув руку:

      – Вилазь, я ж сказав – приїхали.

      Я завмерла від страху, побачивши його злі божевільні очі. Міцно схопивши мене за праву руку, він висмикнув мене з кабіни, я ледь встояла на ногах. Раптово він розвернувся й з усієї сили вдарив мене ногою в живіт добре натренованим спортивним ударом каратиста.

      Нелюдський біль накрив мене, на весь ліс пролунав звірячий лемент і переповнив жахом чорні силуети дерев. Невже я здатна так кричати? Чорні дерева почали падати на мене, забракло сил дихати…

      Я лежала на землі, не мала сили ворухнутися, але свідомість потихеньку почала до мене повертатися. Нелюд присів біля мене навпочіпки й промимрив плаксивим фальшивим голосом:

      – Бачиш, що ти змусила мене зробити? Я тебе стільки разів умовляв по-доброму, але ти не послухалася, – його тон став зміїним. – Думала, обкрутила мене? Не той сценарій! Завжди буде по-моєму, у будь-якому випадку, запам’ятала? Подихай тут, уперта суко!

      Через хвилину почувся шум мотора, фари освітили галявину й товсті стовбури дерев, шурхнули по траві шини – і все стихло. Ніч накрила мене.

      Опам’яталася я в непроглядній пітьмі. Поділ мого світлого плаття був важким і липким. Я спробувала підвестися – по ногах потекли липкі теплі струмки. Закрутилася голова, перед очима замигтіли блискучі кола, довелось трохи перечекати. Нарешті СКАЧАТЬ