Містер Піп. Ллойд Джонс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ «Великих сподівань». До речі, це найвеличніший роман від найкращого англійського письменника дев’ятнадцятого сторіччя, Чарлза Діккенса.

      Ми почувалися неймовірно тупими. Ми ж чекали, що нас познайомлять із кимось на ім’я Діккенс. Гадаю, містер Воттс знав, що ми собі таке придумали.

      – Коли ви читаєте тексти великого автора, ви ніби знайомитеся з цією людиною, – сказав він. – Тому можна сказати, що ви зустріли пана Діккенса на сторінках. Але ви ще його не знаєте.

      Одна з дівчаток, маленька Мейбел, підняла руку. Спочатку ми подумали, що Воттс її не помітив, тому що він продовжував говорити.

      – Ставте запитання. Я не завжди зможу на них відповісти. Пам’ятайте це. І коли піднімаєте руку для запитань, будьте ласкаві назвати ваше ім’я.

      Він кивнув у напрямку Мейбел. Вона, певно, не почула його прохання, тому зразу поставила запитання, але містер Воттс зупинив її, повівши бровою, і ми вперше за останні двадцять чотири години пригадали його прізвисько.

      – Мейбел, містере Воттс, – сказала дівчинка.

      – Добре. Дуже радий знайомству, Мейбел. Красиве ім’я.

      Мейбел аж засяяла, посовалася за партою і заговорила.

      – Коли ми зможемо сказати, що знаємо пана Діккенса?

      Містер Воттс взявся за підборіддя, якусь мить ми спостерігали, як він думає.

      – Чудове запитання, Мейбел. І моя перша відповідь буде такою: ти запитала щось, для чого я не маю відповіді. Але я постараюся. Дехто із вас знатиме Діккенса, коли ми дочитаємо книжку. У ній п’ятдесят дев’ять розділів. Я читатиму один розділ щодня, виходить, що через п’ятдесят дев’ять днів.

      Додому ми пішли задумані. Пана Діккенса ми зустріли, але поки його не знали, і не знатимемо ще п’ятдесят вісім днів. Це було десяте грудня 1991 року. Я швидко порахувала – ми не знатимемо пана Діккенса до шостого лютого 1992-го.

      Ніч у тропіках настає дуже швидко, і ніякого спогаду від минулого дня не залишається. Однієї хвилини ви бачите кістлявих миршавих собак, а вже наступної – це просто чорні тіні. Якщо не тримати напоготові свічки і керосин, то ніч накриває вас чорним покровом, з-під якого не вибратися аж до світанку.

      Протягом блокади ми не могли витрачати свічки й паливо. Але ми мали ще одну причину для того, щоб ховатися під покровом ночі від кривавих розборок повстанців і червоношкірих. Містер Воттс дав нам, дітям, новий світ для втечі, нове місце, де можна провести ніч. Байдуже, що це була вікторіанська Англія, нам було неважко до неї дістатися. Про нашу реальність навколо нагадували тільки силуети собак та півні.

      Коли містер Воттс дійшов до кінця першого розділу, я відчувала, ніби поговорила з тим хлопчиком Піпом. Я його не бачила і не могла доторкнутися, але я чула його. У мене з’явився новий друг.

      Було дивно знайти друга не на дереві, не зажуреного десь у затінку або у струмку на крутому схилі. У книжці. Нам, дітям, не розповідали, що там можна шукати друзів. І що можна відчути себе кимось іншим. І що можна мандрувати СКАЧАТЬ